Це найважче прочитана мною книга, у якій описуються жахіття Другої світової війни, а все тому що розповідь у ній ведеться від імені Смерті. На перший погляд видається, що вона жорстока та нещадна, але у повісті Смерть відноситься із чуйністю до померлих, особливо до дітей, які назавжди залишаються дітьми. У Смерті не жіноче обличчя, як усі звикли думати, тут Смерть - це він. 

Чому я обрала і продовжила читати таку важку книгу?  Бо тематика книг про Другу світову війну завжди мені цікава. І якщо в шкільних підручниках чи документальній літературі, війна - це сухі цифри і факти, то в художній літературі, військова тематика - це завжди емоції та співпереживання.

Маркус Зузаку змальовує сторону мирного населення гітлерівської Німеччини. А в основу книги закладено не крадійство книг,  тут зображено важливіше крадійство, - крадіжку людського життя. Та попри сумні та гнітючі емоції, у повісті чудово описана чиста, світла та безкорислива дружба.