XIV
Коли сутінки оповили все навколо, старець та його проводирка знаходилися побіля табору військових, що стояв під рікою.

Ніякого гомону чи шуму від табору не було. Бандуриста вгледіли вже давно, але побачили, що він повільно йде саме до них, тож агресії ніякої він не спровокував, так само, як і обережного поводження. Більшість сприйняли такий прихід добре: заслуховувалися музикою, подавали на милостиню дівчинці. Кобзар заводив тужливі пісні про стан України, що одного з військових навіть довели до сліз, а також не минав можливості заспівати жартівливої. Потім вони попрощалися і вирушили в путь.

XV
Настала ніч. Зірки обсипали весь небосхил. Йдучи степом, Маруся з козаком мовчали. Перед очима через певний час почали з’являтися вогники, що ховалися в тумані. Коли ж вони підійшли ближче, то побачили вже контури будівель. Місто це було дуже похмурим на вигляд, наче неживим. Навіть соловейко тут витьохкував напрочуд тихо. Наблизилися до будинку гетьмана. Коли увійшли, то подорожні вклонилися господареві.
Січовик мовив, що передає уклін йому від усіх запорожців. Гетьман запросив їх зайти у світлицю. Січовик звернувся до гетьмана з проханням постелити для дівчинки, яка була дуже втомленою. Персидського килима та доброго жупана постелили Марусі замість ложа. Дівчина лягла відпочивати. Та заснути їй не вдавалося.
Гетьман із січовиком неголосно говорили. Дівчина хотіла спіймати кожне їхнє слово, проте була зовсім безсилою і провалилася в глибокий та міцний сон.

XVI
Марусі здавалося, що вона не спить і бачить рідний хутір та садочок, а ще своїх близьких. Коли вона проснулася, то побачила січовика, що сидів біля столу та гетьмана, що стояв на середині кімнати. Він мав палаючий погляд і казав, що не буде згоди й підкріплення, а, отже, це кінець. Аж тут, раптово, він звалився на ослінчик біля столу, простяг обидві руки й рвучко схилив на них голову. Через деякий час він відніс на стіл перо з папером та каламарем і став писати листа. Помітно було, що тяжко йому давалося те писання, щось дуже важливе мав містити той папірець. Далі він віддав того листа січовикові, який обережно запхав його під підклад свої шапки. Гетьман сказав: «Він нас всіх просто продасть».

Тепер січовик з Марусею мали наступну ціль — треба було принести лист до того, кому він був адресований. Коли вони проходили містом, то їм на путі трапився кремезний чолов’яга, якому вони заграли, за його проханням.

XVII
Минуло вже два тижні відколи Маруся із козаком вийшли у зворотному боці. Було пізно, погода була чудова, тиха та тепла, коли кобзар зі своїм поводирем доходили до села, яке було спаленим. Подорожуючі були дуже втомленими. Перед ними відкрився страшний краєвид з обвуглених хат та обгорілих садів.

Спинилися вони біля криниці, аби напитися води та поїсти. З торби добули вони кусень хліба, кілька огірочків та сіль. На воді Маруся уздріла барвінок. Вона була вражена. Чоловік дістав для неї зелень, і вона сплела для себе віночок.

Вони пішли. Йти вже лишилося трішки. Уже поруч могила Наддніпрянка. З цієї могили пере ними відкрився краєвид на сивочолого Славутича. Навіть чутно було, як шумлять унизу води та очерет.

Кобзар почав грати. Аж раптово з очерету обізвалася чайка. Він заспівав.

Від тієї сторони, де видала звук чайка наближався човен. За плавця був чоловік, що мав високу шапку.
Подорожні чимдуж рушили на берег. Там їх чекав Книш, що тепер доправить їх на той бік ріки.

XVIII
Як же приємно бути в човні посередині величної ріки та ще й коли надворі тепле літо й сутінки! Небосхил із зорями та місяцем світиться не тільки вгорі, а й унизу!

Книш із січовиком вели розмову. Чоловік-велет розказав, що гетьман спромігся написати записку, але це йому далося дуже важко. Маруся спала прямо посеред човна. Козак розказував їй казочку. Потім Маруся побачила два чоловічих силуети, що чекали їх по той бік ріки. Це були Семен Ворошило та Андрій Крук. З якихось причин виглядали вони сумними та ховали очі. Андрій передав дівчині посилку, що їй передавала ненька.

Потім дорослі розмовляли про раду та про якогось Самуся, а ще про те, що знову зберуться всі на раду суботою. Семен казав, що слід зачекати звістки, які мають надіслати Бруй та Попик. За цією розмовою, Книш встиг приготувати куліш. Маруся була сумною. Аби її звеселити, січовик розповів їй казочку про рака, що аж сім років йшов, щоб принести в хату води, а потім, ще через рік, дійшовши вже до порогу своєї домівки, її пролив.

Маруся з Книшем голосно сміялися, а Крук з Ворошилом вели себе так пристойно, як тільки могли б доньки попа та ще й засватані.

XIX
Минуло три доби, коли прийшла неділя. Гадяцький собор був наповнений віруючими християнами. Вони чекали, доки священик почне правити службу і тихо гомоніли про наболіле. Серед натовпу стояли й кобзар та Маруся.

Аж раптом до церкви зайшли двоє — козаки молодого віку. Вони голосно заявили всім присутнім, що в собор скоро прибуде гетьман зі своєю дружиною та з дружиною брата гетьмана, як на неї кажуть Мехтодіївною. Всі знають, що багато чим вона заправляє. Люд почав її обговорювати, бо була за що: ця жінка одягалася у звичайний одяг молодиць, хоча сама до роботи ніколи не бралася. А ще сказали там, що гетьман приймав у себе гостей-московитів. Зайшов священик. Його звали Михаїлом. Він мав поважну поставу, лице його було суворим, проте його вираз був ласкавий. Він користувався великою повагою у своїй парафії.

Аби отець Михаїл благословив і їх, бандурист разом зі своєю супутницею теж підійшли до нього. Січовик мовив до батюшки: «Треба нести тягар одне одного. За допомогою одної руки неможливо зав’язати вузол».
Після цих слів священик дуже-дуже заглядав в очі цьому дивному прихожанинові. Між ними почалася розмова. Отець спитав про жита, на що бандурист сказав: «Добрі жита, можна й зеленими жати».

Гетьман та його пара завітали до церкви. Йшли вони повагом та неквапливо, підійшли в центральну частину собору. У гетьмана було засмучене обличчя. Братчиха, яку ще недавно обговорював люд, теж з’явилася. Вона загубила хустину з голови і Маруся їй підняла її. Жінка сказала «дякую» й попросила їх із бандуристом відвідати їхню гетьманську садибу. На вигляд можна було сказати, що вона мала добрі нерви і не була з тих лякливих жіночок, які від будь-чого скрикують або плачуть.

Служба розпочалася.

XX
День видався аж занадто теплим, було душно. Паном гетьманом велася розмова із боярином-московитом, що мав русяву бороду. Гетьман мовив, що скоро має бути буря. Кожну свою фразу він казав без ентузіазму, немов його хтось змушував говорити, погляд його погас і блукав деінде, було помітно, що він вже переповнений внутрішньою тривогою та втомою. Цього не можна було сказати про його співрозмовника. Той випромінював аж занадто велику жвавість та ентузіазм.

Повільно до них ішли бандурист із дуже засмаглим дівчам, у якого був на голові віночок із квітів. Коли гетьман побачив їх, то відразу вигляд його стрімко змінився: він почервонів та лиці, тоді раптово зблід, було помітно, як по його губах пробігла дрібна дрож. Його погляд сковзнув по московитові, немов вишукуючи на ньому відповіді на питання про те, чи не запідозрив той нічого.

Та лице московського посланця було таким же, як і до цього. Тож гетьман звернувся до бандуриста, запрошуючи його до страви.

Січовик сидів у тіні на сходинках. Гетьман мовив до нього, аби він вдягнув шапку. Боярин розглядав Марусю.
Граючи на бандурі, старець почав виконувати біблійні псалми. Дружина гетьмана та братчиха теж прийшли на спів. Поглянувши на це жіноцтво можна було зразу помітити, якими вони є різними між собою: на очах гетьманової пані бачилася смертельна довговічна нудьга із сумом укупі, натомість у Мехтодіївни було таке спокійне лице, аж занадто, що було ясно — від спокою до справжнього зриву дуже коротка межа.

Боярин не викликав довіри у Марусі, тож давати відповіді на ті запитання, які він ставив, їй не вельми хотілося. Далі боярин присунувся до бандуриста та взяв до рук його інструмент. Він, розхвалюючи бандуру, заглядав в обличчя старця. Та чоловік не розгубився і не видав себе. Бандурист звернувся до свого співбесідника з питанням про чоловіка на ім’я Семен Бруя, мовляв, чи відомий він йому. Він зауважив, що той має аж надто високий зріст та не бачить одним оком. А далі він мовив про те, що Біблія говорить про те, що кожна таємна справа врешті-решт стане відомою. А тоді вів мову далі про те, що всі люди мають гріхи, за які рано чи пізно прийдеться відповідати.

Боярин вельми зацікавився бандуристом. Гетьман благальним поглядом своїм шукав підтримки у Мехтодіївни, яка миттю змогла вселити в нього спокій, лиш раз упевнено поглянувши йому у вічі. Від нього було чутно зітхання, він витирав чоло та намагався триматися так, як того потребує його звання.

Аж раптово братчиха піднялася, маючи на меті вийти в сад. Аби дати їй дорогу, боярин піднявся. Він знову звернувся до кобзаря з питанням. Цього разу він цікавився, чи бував той у Чигирині. Січовик відказав, що туди наразі потрапити проблематично, бо зусібіч стоять війська ляха та татарина. Старець розказав про те, як худоба, яка раніше жила в хуторах, що були спалені, серед степу здичавіла та дуже великий страх на нього нагнала. Маруся отримала від боярина на подання пару мідних монет.

Від садка чутно було, як хто затяг української пісні.

Боярин кудись пішов.

ХХІ
Дівчинка зі старцем вирушили знову в путь. Вона була виснаженою, тож чоловік вирішив понести її на руках.
На землю спускалися сутінки. Їхній шлях пролягав полями та гаями. Запорожець став. Він показував дівчині васильки та куколь, дивлячись м’яко та тепло. Він нарвав квіток для Марусі, із яких чоловік із дівчинкою вкупі сплітали віночок для малої дівочої голівоньки. Вона просльозилася від туги за домівкою.

Він взяв її маленьку ручку в свою, і вони вирушили знову в дорогу. Коли дійшли до лісу, то спинилися. Саме серед цих непрохідних хащів мав бути їхній сьогоднішній нічліг. Вони підшукували містечко, де хоча б можна було розпростатися на весь зріст старця та на щось сісти. Таким містечком став прихисток біля дуба, коло якого був пень, а на ньому — калинова гілка, наче тільки-но зламана. Але Марусі це було не в дивовижу. Це було до вподоби січовикові. Далі він видав звук, схожий на крик сови, на який відізвалися такі ж самі гуки. Чоловік попередив свою супутницю, що відлучиться на кілька часу.

ХХІІ
Маруся дослухалася до звуків навколо та думала про все те, що з нею відбулося за останній період.
У лісі було навдивовижу тихо та прохолодно, що дуже подобалося дівчині. Ставало все темніше. Маруся починала хвилюватися, бо її супутника не було вже багато часу.

Аж тут вона почула постріли, що звучали один за іншим. Спершу вона рвучко піднімалася, коли їх чула, а далі, перехвилювавшись, просто сиділа під могутнім деревом.

Нарешті з-за гілок виринуло лице січовика. Він дав їй хустину червоного кольору і мовив, що доведе її до дороги, якою вона дістанеться до гаю, а там її чекатиме чоловік, що звернеться до неї зі словами: «Хай Бог помагає, Марусю!» У відповідь йому треба сказати: «Боже, поможи!» Чоловік, розказуючи це, опирався передпліччям об дерево, обличчя його зблідло. Надійшов ще й Іван, що був його другом.

Вийшовши із хащів, вони уздріли поле і дорогу, що звивалася ним. Цей же шлях проходив двома маленькими гайками. Тепер Маруся повинна була вирушати сама-самісінька, одягнувши яскраво-червону хустину. Маруся вже тримала її в руках і намірялася відходити, коли помітила, що січовик поранений. Він стікав кров’ю і ледь не впав, його втримав друг. Січовик звернувся до дівчини: «Ясочка моя, йди… пов’яжи хустину на голові». Раптом пролунав три рази постріл. Чоловік знову сказав дитині, аби та йшла і намагався торкнутися до її голівки своєю рукою, але та не послухалася, впала.

Коли Маруся йшла, то двічі поглянула назад. Минула перший гайок, тепер знову йде польовою дорогою, уже бачить місточок.

Чує позаду погоню. Оглянулася. Мабуть, татарин. Треба сховатися в очерет.

Та він вистрілив… Червоніє хустина на чорній-пречорній дорозі. Татарин минув її і поскакав далі.

Вже стих тупіт копит від татаринового коня і лиш тоді, з-поміж дерев гаю з’явився чоловік-селянин. Коли він підійшов до маленького тільця, то глянувши на застигле дитяче обличчя, сказав: «Вже не підняти». Його руки зняли яскраву хустину, і чоловік пішов собі.

Було це все багато-пребагато років тому, але й зараз є маленька могилка, біля того краю і називають її Дівочою. Ще подейкують, що могила ця висипана руками одного запорожця.