Мазєнін!

Уперше почула (точніше - побачила) про цю пʼєсу десь року 1998-го, коли по телебаченню демонстрували кіновиставу «Мина Мазайло». З авторів памʼятаю Тамару Яценко, яка була в ті часи дуже відомою завдяки комедійним проєктам. Для мене тьотя Мотя - то якраз Тамара Яценко! Звісно, що у 13 років я багатьох речей не розуміла і про політику українізації 1920-х років ще не знала, тому сміялася від душі, коли комсомольці кепкували зі слів тьоті Моті. Минуло три роки, і пʼєса набула для мене іншого значення, бо вже входила до шкільної програми, та й знання з історії України 20 століття зʼявилися. Куліш тоді мені видався революціонером та мрійником. Він щиро вірив у можливість творчого тандему комунізму та українізації, що більшовики серйозно впроваджують цю політику з благими намірами і що слова дядька Тараса про те, що українізація - то виявити нас, українців, а потім знищити, - то лише слова до образу. Хоча в дійсності слова вигаданого персонажа стали реальністю, і того самого автора буде репресовано вже майже через десятиліття. А ще мені пʼєса показала негативну рису людей - підлабузництво. Щойно змінюються тренди - як люди перефарбовуються і забувають про свої попередні погляди. Комплекс меншовартості. Мазайло хотів вислужитися і змінив прізвище на Мазєнін - за аналогією із популярним поетом Сергієм Єсеніним. Прикметно, що й Єсенін загинув за невідомих обставин, швидше за все, так само знищений системою завуальовано, під самогубство. А треба залишатися собою, як Мокій, що пишається своїм українським корінням, як Уля, що закохана і хоче теж дотягнутися до свого коріння, як дядько Тарас, що оспівує українську історію.