Ця новела має здатність полікувати душу й відновити сили, вона спонукає втомленого читача, прийти до природи, зняти втому від споглядання на неї й відчути всім своїм єством приплив неймовірної енергії. Читаючи новелу, безперечно кожен читач зануриться у відтворений письменником неймовірний пейзаж. Саме природа примушує втому, що заволоділа героєм, відступити під тиском життєстверджуючих сил.

Та окрім оптимістичного піднесення у новелі, письменник в глибокій художній формі ставить проблему взаємин художника і суспільства. Ліричний герой, незважаючи на особистий психічний стан утоми і загальну суспільно-політичну атмосферу апатії, знову таки йде до людей, до боротьби з людським горем. Його світогляд, моральна позиція не дозволяють стояти осторонь життя. Письменник показує тимчасовість такого стану, підносить ідею "одужання" інтелігенції після короткого перепочинку, тобто інтермецо.

Душі ліричного героя необхідна була ця перерва, як настроювання для скрипки. Не страх, не зневіра, не зрада суспільних ідеалів, а лише перевтома змушують його перепочити. Кожна неправда, несправедливість, людське горе потрясають його чутливу душу, але сприймати їх більше він не може. Отже, герой не може бачити людей, і не може не бути самотнім. Він прагне лише перерви - інтермецо. Врешті відпочинок повертає йому сили, а образи природи показують, як поступово повертається до нього рівновага, зникає роздвоєння, приходить бажання знову виконувати свої обов'язки.