Народження Вогнелапа

Коли берешся читати цю книгу, то очікуєш якогось дитячого вайбу і  казочок, та вже дуже скоро в голові в тебе виникає думка: як же легко дозволити обкладинці себе обдурити! Бо наразі пере тобою не пухнаста оповідка про кошенят, що меланхолійно ганяються за клубочками ниток десь на теплому килимі, а  густий, незатишний ліс, який дихає вогкістю, перепрілим листям і цілком реальною, невигаданою небезпекою.

Проте початок цілком класичний.  Головний герой, такий собі ситий домашній кіт Рудько, має абсолютно все для спокійного життя: м'яку підстилку, гарантовану порцію корму і двоногих, які стабільно чухають за вухом. Але за вікном шумить прадавній масив дерев, і цей шерех будить у ньому щось темне, дике, давно забуте. Авторки (слід зауважити, що за псевдонімом Ерін Гантер стоїть цілий колектив) блискуче вловлюють цю неочевидну істину: абсолютний комфорт часто виявляється найзадушливішою з усіх можливих кліток. Рудько свідомо міняє свою ситу стабільність на свободу, яка пахне вітром і кров'ю.
І ліс приймає його без жодних сентиментів. Процес ініціації у Громовий Клан супроводжується роздертим вухом і силоміць зірваним нашийником. Сидіння на теплій батареї закінчилося; відтепер він Вогнелап, і єдине, що має значення - це наскільки швидко ти вмієш випускати пазурі та чи здатен захистити тих, хто поруч.
Ці коти не просто бігають по кущах. Вони поділені на жорстко структуровані воєнізовані угруповання з власною ієрархією, законами та територіальними претензіями. Тут є свої прикордонні конфлікти, шпигунство і крадіжки ресурсів. Клан Тіней поводиться як агресивна мілітаристська держава, якій плювати на будь-які правила. А найглибший нерв сюжету оголюється тоді, коли Вогнелап усвідомлює: найбільше зло причаїлося не в тінях ворожого табору, а серед своїх. Зрада тут ходить нечутно і дивиться в очі поглядом шанованого воїна.

І да, тут купа смертей...ну  не людських звісно, а котячих, але що то змінює?  Не знаю, як сучасним підліткам, а тварин мені шкода більше...