Сьогодні по-різному можна ставитися до хліба...

... хтось сприймає його не просто як їжу, а данину добродушності й віддаватиме хліб для сиріт.

... От хтось зовсім не споживає його. І навіть цим не переймається.

... Хтось може потоптатися у повному пшеничного колосся полі. І навіть не задумається, яке священе значення мало зерно для їхніх предків.

Гірше те, що хтось у пам'ятний день Голодомору влаштує "голодну тусу". І байдуже, бо на завтра під пеленою благочестивості стане волонтером.

Сьогодні вже мало хто хлібу приділяє сакрального значення.

А я як зараз бачу старечі зморшкуваті руки діда, що прибирали крихти хліба зі столу. Очі, які зводилися догори із знаку вдячності. Вуста, які цілували впалий окрайчик, переповнені любові й доброти. Ця картина закарбувалася в мені, а в пам'яті діда вкарбувався страшний Голодомор.

Понад 60 років глухого німування... А коли вже можна вільно було говорити, то очевидці, серед яких і дідо, помандрували у засвіти. .

Так, можна по різному ставитися до хліба, але знаєте, нам в жодному разі не можна притоптувати зерна пам'яті, які проростають в середині нас. Не можна отак припорошити половою забуті мільйони знищених від голоду життів. Не можна забувати як люди вмирали цілими сім'ями, селами... поки у владних коморах гнило й пріснявіло зерно.

Ми добре знали ще з уроків історії, хто вчинив ті звірства, імена тих хто створював пекло на землі...

Знали... і що. Але зачаровувалися культурою... літературою, кіном...
А значить пробачали...
Значить не робили висновки.
Тепер поплатилися. І вже нащадків тих, хто пережив Голодомор, нищить черговий московський цинізм.

Пам'ятати, аби ніколи не допускати думки про прощення, не можна отак просто затоптувати зерна пам'яті, що проростають в середині нас. Бо щоб витруїти з народної пам'яті спогади про минулі часи, потрібно лише більше двох поколінь.

Художня книга про події Голодомору, написана на історичному підґрунті, яка розбурхала мої почуття.