Океан, як дім

Головна фішка першої книги - це тотальний, паралізуючий страх. Дванадцятирічна Алея все життя панічно боїться води. Її названа мати переконала дівчинку, що в неї рідкісна і смертельна мутація - фатальна алергія на холодну воду. Уяви собі цей рівень психологічного пресингу: жити в портовому місті і боятися навіть випадкової краплі дощу. Але коли опікунка раптово потрапляє до лікарні, Алея залишається абсолютно сама і робить те, що зробив би будь-який відчайдушний підліток у безвиході, - тікає з компанією дітей-волоцюг на старій яхті «Альфа Крукіс».
І отут стається головний катарсис сюжету: дівчина випадково падає за борт і... замість того, щоб померти в судомах, виявляє, що може дихати. У неї з'являються зябра та перетинки між пальцями. Уся ця «смертельна хвороба» була просто грандіозною захисною брехнею опікунки, щоб приховати справжню природу Алеї. Це напрочуд сильна художня метафора того, як дорослі, намагаючись захистити, часто замикають підлітків у клітці штучних фобій, відрізаючи їх від власної сутності.
Що тут реально чіпляє і робить текст живим, так це екіпаж яхти. Старший хлопець Бен, малий Семмі та колюча Тесс - це не картонна масовка для головної героїні. Це ідеальний приклад «обраної родини». Кожен із них має власні травми та вагомі причини втекти від «нормального» суспільства. Штевнер дуже щиро показує, як ці самотні діти підтримують одне одного, створюючи на борту власну мікродержаву зі здоровими правилами, де тебе не засуджують і приймають із усіма твоїми дивацтвами.
Ну і, звісно ж, океан. Авторка взагалі не читає нудних лекцій про те, що забруднювати природу - це погано. Вона просто показує підводний світ очима тієї, для кого він раптом став домом. Коли Алея пірнає і бачить поруч із магічною красою рифів мертві зони, задушені пластиком, це б'є по емоціях значно сильніше за еко-документалки. Екологічний меседж тут не притягнутий за вуха, він природно вшитий у саму ДНК історії.

Текст дуже свіжий, динамічний, із відчутним присмаком морської солі та абсолютної свободи.