Окрушини смутку

Поезія є вічною! І теми, які піднімає пан Володимир, теж. Одна з них - мовна, чудово відображена у вірші «Сон». Тарас Шевченко мандрує Україною, в Києві чує суржик з вуст хлопчини і не може зрозуміти, що то за мова така - французька, німецька, яка? Чи заради цього писався «Заповіт», щоб через століття в Україні панував хаос у мовній сфері? Ще один вірш-присвяту знаходимо в цій збірці. Звернення до Василя Симоненка - неперевершеного поета, що трагічно загинув у 1960-ті роки. Знаходимо у книжечці філософські поезії, присвячені сімʼї та сімейним цінностям. В одній з них пан Володимир звертається до свого покійного діда, який був взірцем для хлопця, з яким не вийшло попрощатися. Поет закликає нас цінувати час і проводити його з рідними людьми, шанувати старших, дослухатися до їхніх порад. А ще пише, що ми усвідомлюємо багато речей лише із часом. Добре хоча б, що автор оптимістично дивиться на життя: дехто до схилу літ не усвідомлює очевидного. Знаходимо в «Окрушинах смутку» і трохи любовної лірики, чистої та тонкої. Кохані є щасливими, навіть якщо не поряд, вони цінують той дар, яким їх нагороджено, та чекають на зустріч, а єднання їхніх рук є природним та чарівним. В одній з поезій автор через діалог із землею усвідомлює, що для сенсу життя варто мати сімʼю та виховати дітей, чимось мені це нагадало «Сонети» Шекспіра, в яких часто згадується порада народити сина як продовжувача роду та чоловічого гарту. Нарешті, декілька чотиривіршів про сьогодення і про політиків, які є дурними синами нашої землі. 
У цілому збірочка підготовлена зі стилем та має логіку розміщення творів. Хотілося б, звісно, більш довгих віршів, бо один чотиривірш на сторінку - якось несерйозно. Але якість перемогла кількість.