Візит лікаря припав на хороше самопочуття Олени і спокійний настрій. Чоловік намагався утлумачити дівчині, що вона має певні обов’язки перед родиною, тож має думати і про всіх довкола, а не тільки про себе. Вона терпляче вислухала його думку, але, коли він договорив, категорично мовила, що вина батьків у тому, що їхній син став негідним чоловіком. Лиш після цього лікар розкрив страшну правду перед дівчино, що її батька знімають з посади, бо зникла певна сума на службі і її знайшли заховану у Ляуфера.

Звичайно, дівчина перебуває у стані шоку, хоча й говорить, що вона передбачала такий розвиток подій. Та як їм бути тепер, вона не знає. Тоді лікар говорить їй, що єдиний шлях роз’язання проблеми в їхній родині — взяти шлюб із К-им, що має з дня на день пропонувати їй одружитися. Навіть розлютився вже немолодий чоловік, поки пристрасно доводив аргументи молодій дівчині, бо ж їхня старша сестра не буде утримувати їхню родину, бо має дітей, на яких треба багато витрачати, та й, до того ж, вона не може похвалитися великою щедрістю, а Ірина, що працює вчителем музики теж не забезпечить родину, бо має досить скромні заробітки.

Жінка все рівно мала власну думку: «Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами... Однак задля обов'язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов'язку його і себе оббріхувати... В чім мені тут добачувати святість обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею?» Ще вона мовила, що звертати з путі, який вона обрала, не збирається і боротиметься з усіма проблемами, що їй принесе доля, бо вона — людина.

***

Минуло зо два тижні після розмови Олени з лікарем. Колишній радник вернувся додому з кав’ярні, добряче випивши та ще й у поганому настрої. Дружина лаялася з ним та говорила, що треба було навчитися їй ним керувати ще раніше, на що чоловік відказав їй, що вона не здатна навіть доньку наставити на потрібний шлях, не те що його, бо та має вийти заміж за К-го і вирятувати їх з біди.

Легкими кроками до кімнати зайшла Олена. У руках вона тримала ноти і повідомила батькові та матері, що йтиме до Маргарети, а вернеться пізненько. Мати схвально зробила кивок головою, а батько заступив собою вихід і грізним голосом запитав, яке вона має відношення до вчителя музики, що треба йти смерком та ще й у зливу з дому. Олена сказала, що працювала, переписуючи ноти і за це отримає платню, коли віднесе їх. Батько знавіснів, бо вважав, що сором аби його дочка займалася такою справою «як писар», замість того, щоб виходити заміж.

Між ними розгорілася бурхлива сварка, що мала в собі і образи, і докори. Та Олена була незламною і мовила, що ніщо не затопче у ній людину, що самостійно думає і приймає рішення. Батько ж, натомість, лаявся і кляв доньку, впевнений, що він доб’ється свого, бо Олена ще неповнолітня.

ІІ

Олена спішила до хатки біля якої стояла вона востаннє з коханим. Відтоді минуло вже три довгих роки. У цій оселі мешкала старенька учителька на ім’я Маргарета С. Вона стала для Олени вірним другом.

Кімната була переповнена тихим спокоєм та затишком, звідкись лунала мелодія. Це був Шопен. Олена сиділа у добре знайомому кріслі та згадувала колишні часи. Ця музика… Вона нагадує їй Стефана. Його зізнання у коханні до неї пролунало під ці звуки.

Виявилося, що в сусідній кімнаті старенька грала на музичному інструменті. Коли ж її гра добігла кінця, вона зайшла і побачила Олену. Вона не злякалася і навіть здивуватися не змогла, бо молода дівчина часто до неї приходила, шукаючи втіхи та підтримки своїй зболеній душі. У їхній розмові Олена поділилася думкою про те, що вона планує відправити К-ому лист, де застереже, що не прийме його пропозицію, тож йому не варто й приходити, аби не осоромитися перед людьми. Вона пояснює, що причина її відмови — відсутність у неї почуттів до нього. Вчителька вислухала її, проте тут не підтримала. Вона почала умовляти дівчину погодитися і взяти шлюб із цим чоловіком, бо він порядний і доброго серця. А час мине і вона зможе якщо не покохати його, то, бодай, до нього звикнути. Олена була категоричною і відказала, що цей «жених» є надто егоїстичним та гордовитим і без жодної каплі поваги говорить про жінок. А про Олену ж він зауважував, що вона цікавить його своїми думками та поглядами, але він також відмічав, що матиме над нею повну владу після одруження, тож він буде вирішувати чи дозволяти їй такі вільнодумства чи ні. Значить жінка мала б бути якимсь придатком до цього чоловіка, не більше.

Багато у чому стара вчителька розуміла душевні пориви і відчай своєї молодої подруги, проте вважала, що такий категоризм ні до чого доброго не приведе, тож мовила, що, коли її послухати, то складається таке враження, що у всіх чоловіках немає зовсім нічого хорошого. А далі вона завела мову про Стефан, мовляв, він теж був не ідеальний.

Дівчина відказала, що дійсно її коханий мав свої вади: педантичність, заздрісність, а ще мав занадто гарячу вдачу. Ще у нього була досить суттєва вада — любив перехилити чарку, бо корені цього лиха дісталися йому у спадок. Вона добре про це знала, проте була впевнена, що з допомогою її любові, все у них налагодиться.
Чи є можливим для Олени життя з нелюбом? Вона переконана, що не зможе ніколи підкоритися, коли нею намагатимуться керувати, а він не здатен поступитися жінці.

Старенька щиро жаліла Олену, проте дала зрозуміти, що жити самотиною не краще, до того ж їй загрожує убогість… Тож, певною мірою, К-ий є для неї не ворогом, а янголом-спасителем. Дівчина палко відмовила, що краще помре, ніж бути цьому шлюбові, на що досвідчена жінка відповіла, що теж була такої думки, коли лишилася вдовою, проте все живе й живе…

Олена шукала собі порятунку. Чим вона могла б заробляти не знала. Писати не було у неї хисту, тож і братися не варто. Бо треба або робити добре, або не робити зовсім. Але одне вона знала точно: якщо вона зрадить свої переконання, то зрадить себе і буде їй лихо, загине та й годі. А те, що про неї подумають інші, зовсім її не обходить і не турбує.

Мала Олена мрію — діждати того часу, коли жінка зможе бути рівною з чоловіком і отримає законне право не продаватися, жертвуючи своє душевне єство задля потреб фізичних. Маргарета все ж намагається переконати дівчину в тому, що жити в бідності дуже важко і треба не забувати про цей момент. Та Олена гордовито та впевнено відповідає, що скніти душею та помирати від голоду — практично тотожні поняття, оскільки і одне, й інше веде до поганого кінця. Після цих слів жінка бере у вчительки папір, на якому писатиме листа до К-го, у якому намірена наперед відмовити його пропозиції.

***

Прощання товаришок було незвичним: вони не говорили і ніби якийсь холод пройшов поміж ними. Кожна з них лишилася при власній думці.

***

Здавалося, що найчорніші часи прийшли у родину радника, та виявилося, що може стати ще гірше. Родину повідомили про те, що їхній син та брат помер, поціливши собі в голову з вогнепальної зброї. Причина самогубства була давньою як світ: простою та банальною — на кохання Германа-Євгена-Сидора не відповіли взаємністю.

***

Найстарша сестра Олени була заміжня за чоловіком поважного віку, проте великих статків. Проживали вони на великій відстані від їхнього дому, тож практично не бачилися. Лиш зрідка (один чи два рази протягом року) отримували родичі листа від неї.

Олена давно з нею не спілкувалася, тож їй було досить непросто зважитися на прохання до сестри орендувати їхнє поле, що знаходилося побіля їхнього міста.

Відповідати не поспішали. Через довгий проміжок часу надійшов лист, у якому повідомлялося про те, що зять Ляуферів погоджується надати в оренду свою власність, проте гарними умовами він родичів не порадував. Та вибирати з-поміж чого не було. Тож вони надіслали свою згоду. Тепер Ляуфери мешкали в селі. Наймолодшу із доньок взяла на певний час до себе старша сестра.

***

Вже п’ять літ, як живе, колись така успішна та заможна родина радника, у сільській місцевості. Живуть вони скромно, важко та навіть без натяку на радість чи веселощі. Голова сімейства все частіше став випивати, а захмелілий не добирав слів навіть до найближчих, часто сердився та злився не зрозуміло чого і на кого. Під гарячу руку одного разу потрапила йому його жінка, то від нього на неї навіть молоток полетів.

Фактично, головною в теперішній їхній оселі стала Олена, яка взяла на себе величезну купу обов’язків. Не так просто їм жилося, бо стала вдовою Ірина і теж вернулася мешкати з рідними. Молодша ж донька й до цього часу жила у старшої з дочок. З неї вирішили зробити господиню, яка все вміє до ладу, бо красою похвалитися вона не могла і приданого великого за її плечима теж не було. Освіти їй не давали, бо вона у родині «відіграла таку нещасну роль» — так у листі зауважила найстарша дочка.

***

Прийшла тепла осінь. День видався погожим, яскраво світило сонечко. Селом проповзала тиша, бо велика кількість люду поїхала ярмаркувати, а в полі вже всьому дали раду. Сум огортав при вигляді такої пустки.
Тільки поряд розлягався дубовий ліс, до якого притягувало погляд. Він відводив печальні думки, саме цей ліс ставав прилистком для мандрівників, що прагнули відпочинку. До лісу йшла Олена. Минула вже половина десятиліття, а її краса все не в’яла, хіба тільки личко стало темнішим та біля рота з’явилася зморшка, що перетворила її вираз лиця на постійно стомлений чи засмучений. Ці зміни не були дивиною, зважаючи на те, що тут Олена не мала підходящого товариства, дуже багато важкої праці враз звалилося на її тендітні плечі, а ще більшим тягарем для неї була вічна печаль. Жінка боялася, що у таких обставинах вона може стати однією з багатьох тих, хто думає тільки про матеріальне, а духовне викидає геть, не маючи в ньому потреби. У таких думках жінка нагадувала птаха, якого тримають стіни клітки, а він все прагне вирватися на волю.

Погляд Олени впав на мурашник, який вона саме оминала. Через нього їй прийшов на думку спогад про «Бджіл» Д. Писарева. Ця стаття колись давно дуже її схвилювала, особливо, коли вона читала про «трутнів». Тепер на читання вона не мала часу. Лиш зрідка їй вдавалося взяти книгу до рук.

Подумала Олена про листа, якого надіслала старша сестра. Діставши з кишені згорнутий клаптик паперу, вона знову пробіглася його рядками. У ньому повідомлялося, що зять вирішив продати орендовану ними землю, тож вони мають домовлятися про оренду з новим господарем ділянки, в іншому випадку через рік їм ніде буде жити.

Зломило таке життя радникову жінку, що колись була гордівливою панею. Коли Олена сповістила їй про долю господи, у якій вони мешкали, жінка не знайшла слів, лиш тільки гіркі сльози покотилися її обличчям. Вдова-Ірина була дуже хворобливою, а найменша, що вернулася до батьків, з ранку до ночі гнула горба у полі. До кого було йти за порадою Олена не відала, тож коли власник їхньої землі відхилив її прохання лишити їх у цій господі мешкати, жінка була німа, мов риба, сім’ї сказати чи то не наважилася, чи то не захотіла. Прагнула все вирішити самостійно.