Осінь патріарха

“Осінь патріарха” — це не роман у звичному сенсі, а мовна буря. Згусток повітря, насичений запахом гнилої влади, самотності й нескінчності. Маркес розгортає не історію диктатора, а нескінченне ехо його існування. Настільки розмите, що межа між ним і народом, між тілом і державою, між сном і смертю давно втрачена. Абзаци тягнуться на сторінки, здається, що читаєш нескінченну проповідь про владу, що перетворює людину на міф, а міф — на труп. Патріарх Маркеса — символ часу, який розкладається. Його тіло старіє, країна гниє, а пам’ять про нього множиться, наче химерне відлуння в мертвому місті. Він одночасно живий і мертвий, тиран і дитина, бог і тінь. Маркес оголює метафізику влади — її здатність спотворювати реальність доти, доки сама стає сном. “Осінь патріарха” — це роман задушливий, як тропічна ніч. Це текст, що розчиняє межу між поезією та прозою, між історією й маренням.