От тобі ... просто ярмарок ...

Олена Костюкович - фігура в літературному світі неймовірно цікава. Більшість знає її як блискучу перекладачку Умберто Еко, але її власний роман «Цвінгер»  доводить, що роки роботи з творами великого італійського постмодерніста не минули дарма. Це масштабний, густий, інтелектуальний трилер, який вимагає від читача повної залученості. Якщо ти любиш, коли кримінальна інтрига переплітається з реальною історією, роботою в архівах та мистецтвом - ти точно не пошкодуєш.

Дія відбувається у 2005 році. Головний герой - Віктор Зіман, літературний агент, який приїздить на престижний Франкфуртський книжковий ярмарок. Віктор - людина, що страждає на своєрідну хворобу: гіпертрофовану пам'ять. Він буквально не може нічого забути, минуле постійно тримає його у своїх лещатах і не дає дихати.
Спокійне життя на ярмарку летить шкереберть, коли Віктор випадково опиняється втягнутим у надзвичайно небезпечну гру. Усе крутиться навколо таємниці його рідного дідуся. Наприкінці Другої світової війни дідусь Віктора був тим самим офіцером, який розшукав і врятував скарби знаменитої Дрезденської картинної галереї, яка розташовувалася у палацовому комплексі Цвінгер, заховані нацистами в шахтах.
Але те, що вважалося бездоганно героїчною сторінкою з підручників історії, раптом розкривається з абсолютно несподіваного, брудного й кримінального боку вже в нашому часі. У вирі подій, що розгортаються на книжковому ярмарку, стикаються всі: сучасна російська мафія, яка скуповує європейський бізнес, українські заробітчани, колишні агенти КДБ часів Брежнєва та старі журналісти західних «вільних голосів» епохи холодної війни.

Роман віртуозно стрибає в часі. Ти провалюєшся у розбомблений вщент Дрезден 1945-го року, де з-під завалів дістають світові шедеври, потім переносишся в параноїдальну атмосферу радянських 70-х з їхніми дисидентами та всюдисущою «прослушкою», а тоді повертаєшся в ситу, але вразливу Європу початку нульових.
Найсильніше в цьому тексті те, що лінія дідуся Віктора - це не вигадка. Це реальна історія родини самої Олени Костюкович. Вона працювала зі справжніми архівами, щоб відтворити епізод порятунку картин Цвінгера. Це додає сюжету такої документальної ваги, яку неможливо зімітувати.