Отелло

В «Отелло» Шекспір показує, як легко руйнуються навіть найміцніші стосункі, якщо в них впустити недовіру. У центрі п’єси — не кохання, не зрада і не смерть, а слово. Не те, яке вимовляється з любов’ю, а те, що пускає коріння в сумнів. Те, що здається незначним, але стає ключем до катастрофи. Це історія про людину, яка не витримала двох протилежних сил — внутрішньої невпевненості й зовнішньої маніпуляції. Отелло — не безумний ревнивець і не героїчна постать, він чужий серед своїх, навчається жити у світі, який не визнає його до кінця. Його мова спершу піднесена, спокійна, глибока. Але поступово вона втрачає ясність, і це дуже точно відбиває його внутрішню деформацію: чим більше в ньому оселяється підозра, тим більше руйнується його мовлення. Це падіння починається не тоді, коли він вбиває Дездемону, а тоді, коли перестає вірити власним очам і починає вірити словам Яґо. Яґо в цій п’єсі — не демон і не класичний злодій. Його сила — у буденності. Він не вигадує нічого виняткового, він просто змушує інших говорити вголос те, що вони й так бояться подумати. Він не бреше — він вміє створити порожнечу, в якій правда не має опори. Саме тому він переконливий. Не харизмою, а способом розмови. Він не діє напряму — лише відкриває двері, а далі всі самі заходять. Дездемона тут не уособлення жіночої чесноти, вона скоріше приклад того, як легко виключити людину з розмови. Вона чесна, але її чесність звучить надто тихо у світі, де сильніший голос — це голос підозри. Її трагедія не тільки в тому, що їй не вірять, а в тому, що її перестають слухати.