"Якщо хочеш, щоб твоя дитина тебе поважала, ти маєш бути для неї прикладом, щонайперше в ставленні до своєї матері. Так це працює в хорошій сім'ї за будь-яких обставин".

Ця книга стала відкриттям для мене, автору - словацькому письменнику Павелу Ранкову, майстерно вдалося описати жіночу сутність.

Події в романі охоплюють післявоєнний період. Головна героїня словачка Зузана внаслідок не з'ясованих обставин опиняється у сталінському концтаборі ГУЛАЗі. Та зрештою більшість жінок там перебувають не за якийсь конкретний злочин, а лише за те, що вони українки, татарки, полячки, німецькі військополонені, або ж інших національностей Східно-Центральної Європи.

Автор зобразив ГУЛАГ як жахливу систему вбивства: частина репресованих помирала фізично, а ті що залишилися живими, отримали навіки тілесні та душевні каліцтва.

Зузана потрапляє у концтабір уже вагітною. Завдяки своєму терпінню, вірі добра над злом, людяності, головна героїня перемагає найжорстокіші обставини свого життя. Єдиною її метою було зберегти життя своєї дитини. Зузана вижила у жорстокій системі, вона самовіддано присвятила своє життя синові.

"Якщо втратиш віру, утратиш себе, залишиться тільки тіло, яке ходить, лежить, нидіє...".

Є матері, які попри суворі обставини життя, намагаються зберегти свою дитину в лоні, а народивши оберігають її, але є й такі (тут автор на це зробив акцент) жінки, які шляхом аборту намагаються позбутися ненародженої дитини, бо ж часи зараз не такі.

Ця історія дуже чіпляє, її боляче читати, але водночас читається легко, аж не можливо відірватися.