Поет, який поспішав жити

Знаєте, Симоненко для мене - це феномен. Він прожив лише 28 років, а написав стільки мудрості, що вистачило б на десять життів. Це не «бронзовий класик» із підручника, це живий вогонь, який не гріє, а обпікає правдою.

«Ти знаєш, що ти — людина?»... Цей вірш треба читати щоранку замість новин. Це ж абсолютний маніфест гідності! Симоненко тут просто бере тебе за плечі, трусить і кричить: «Прокинься! Ти унікальний!». Ми часто забуваємо про це в рутині, стаємо сірою масою. А він нагадує: завтра тебе не буде, живи зараз, люби зараз. Це про швидкоплинність, яка робить життя безцінним.

«Лебеді материнства»...Ну, це взагалі наш національний код. Починається як ніжна колискова, а закінчується як суворий заповіт воїна. Фраза «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» - це ж татуювання на серці кожного українця. Це не пафос, це констатація факту. Ти можеш поїхати куди завгодно, але твоє коріння, твої «лебеді» завжди будуть з тобою. Це вірш-оберіг, від якого завжди, скільки б разів не читав, навертаються сльози.

«Задивляюсь у твої зіниці»... Тут Симоненко інший. Тут він  грізний пророк. Це інтимна, але дуже напружена розмова з Україною. Він любить її до болю, до крику, але водночас ненавидить ворогів, які топчуть її землю. Він каже: хай мовчать Америки й Росії, коли я говорю з тобою. Це про суб’єктність. Про те, що ми - самодостатні, і нам не треба нічиїх порад, як любити свою матір.

«Веселий похорон»... А це - Симоненко з іклами. Багато хто знає його як лірика, але він був ще й блискучим сатириком. «Веселий похорон» - це сміх над бюрократією, над сірістю, над тими, хто за життя був «мертвим». Він іронізує над системою так тонко і зухвало, що дивуєшся його сміливості в ті часи.

Симоненко - це наш «витязь молодої української поезії», як його назвав Стус. Його вірші — це не література, це ліки від байдужості і рабства. Він вчить нас бути Людьми з великої літери. Читати, щоб відчути хребет. Щоб згадати, хто ми є.