Портрет Доріана Ґрея

Це балада про красу, яка стала прокляттям, та про душу, що обміняна на вічну молодість. У світі, де краса — це найвища релігія, Доріан Ґрей був її головним божеством. Він, наче порожнє полотно, чекав, щоб його розмалювали. І цим розписом стали отруйні слова лорда Генрі, чий зміїний шепіт, сповнений цинізму та гедонізму, просочився в душу юнака, як чорнило в чистий папір. Доріан вимовив закляття — і воно збулося. Його тіло застигло в часі, перетворившись на холодну, досконалу скульптуру. А його портрет став живою, кровоточивою совістю, що повільно гнила в темряві. Він — це приховане від людських очей відображення всіх зрад, усіх гріхів і усіх злочинів. Кожна змарнована мить, кожна розбита доля, кожне зраджене серце залишали свій потворний шрам на полотні. Це трагічний танець між тілом і душею. Доріан у своїй вічній юності танцює на світських балах, а його портрет, ув'язнений на горищі, танцює танець болю і розкладу. Він не може померти, поки живе його тінь, і не може жити, поки його совість прикута до картини. Зрештою на полотні, як символ вічної правди, з'явився юний, прекрасний образ, а на підлозі лежав потворний старий з ножем у грудях. Це твір, який нагадує, що душа не може втекти від своєї долі.