Правосуддя чи ритуальний спектакль?

«Записки зі страти» Дані Кукафки дуже неординарна в сюжетному плані книга.  Бо ми звикли до класичних трилерів, де геніальний слідчий ганяється за ще більш геніальним маніяком. А тут не історія про те, як спіймати монстра, а про наслідки його дій. Монстр уже спійманий, сидить у камері смертників, і до його страти залишається 12 годин. І ми ніби рухаємося назад від фіналу до початку. 

Ансел Пекер - серійний вбивця, який вважає себе невизнаним генієм, філософом, чиї мотиви просто занадто складні для посереднього натовпу і державної машини. Але Кукафка  ставить перед нами цікаве питання і кожен має дати відповідь на нього сам: а чи не за фасадом «геніального зла», яке так любить романтизувати суспільство, ховається абсолютно жалюгідна, порожня і нарцисична істота. В мене особисто виникла цікава думка теж після прочитаного: "як часто наша "високорозвинута" культура приймає безглузду жорстокість за глибину інтелекту?
Ще одна нетипова річ для жанру детективу те, що справжній нерв тексту тримається не на вбивці, а на трьох жінках, чиї життя він скалічив, навіть не вбиваючи їх. Це його матір Лаванда, яка покинула його в дитинстві, намагаючись врятуватися від власного аб'юзера; Гейзел, сестра-близнючка його дружини, яка роками безпорадно спостерігала за його маніпуляціями; і Саффі, детективка, яка поклала частину свого життя, щоб довести його провину.
Авторка зміщує фокус із ката на тих, хто зазвичай залишається за бортом кримінальної хроніки як статистичний шум. Як на мене, Кукафка хоче довести наступне: найстрашніша шкода від злочину вимірюється не кількістю трупів, а радіусом вибухової хвилі, яка розбиває долі живих людей, змушуючи їх десятиліттями нести чужий хрест і сумніватися у власній нормальності.
Роман невблаганно відраховує години до смертельної ін'єкції (шикарний хід авторки - взяти за основу чіткий і настільки малий проміжок часу), і тут починається дуже щільна юридично-соціальна рефлексія. Що таке смертна кара в сучасному світі? Це вища справедливість, логічне завершення правового алгоритму чи просто легалізоване, стерильне вбивство, яке суспільство перетворює на своєрідний ритуальний спектакль? Текст змушує читача балансувати на дуже тонкій моральній межі, розбираючи саму суть поняття емпатії та каяття в рамках каральної системи. Але найскладніше питання і мабуть головне в цій книзі: чому ми знаємо імена серійних убивць напам'ять, захоплюємося їхніми біографіями, робимо з них подкасти, але навіть не згадуємо імена тих, кого вони стерли з лиця землі? 

І мені було б дуже цікаво почути, що на ці ж запитання відповісте ви.