Добірка цікавезних оповідань, набраних із життя. Чи навіть вигаданих? Ні, вони реалістичні, як наче передані до вух від першого лиця. І нехай моралі першого, однойменного з книжкою, оповідання я не допетрав, нехай не розколупав вкладеної інтриги, задоволення від прочитаного стабільно наростало. Замальовки нагадали мені душевні розмови з близькими людьми, які, до того ж, ще й прекрасні оповідачі. Є у творчості пані Євгенії риса, за яку я люблю українське письменство, кращу його частину – це невимушені діалоги героїв, це їхні вчинки, які письменниця так само невимушено розтлумачує, не залишаючи відчуття спеціального і акцентованого тлумачення, розжовування. Так, наче висновок сам красиво вплітається в коротку форму оповідання. І все! Не відчувається важка праця над текстом, за що також можна декого хвалити. Але якби мені довелося виконати обов’язкове завдання: доопрацювати твір після авторської зав’язки, я би сторінок сто мучив читача складними перипетіями персонажів і з претензією на оригінальність наслідив би в тексті притягнутими за вуха віражами доль. В книжці ж, кода (перепрошую за музичний термін) оповідання «Зупинка за вимогою» настільки світла і не очікувана, настільки неймовірна у тій безвиході, відчутній ще на передостанній сторінці, що я просто вражений легкістю пера пані Євгенії. Її останні чотири оповідання збірочки: вже назване, а також «Гадючник», «Відгоріли свічки» і «Арчибальд і Патриція» - зразкові приклади сучасної малої прози. Дуже добре нам, українцям, мати багато авторів такого рівня. Я можу тільки пишатися нашою літературою. Хоча, чому «тільки»? Я пишу, щоб читали і пишалися ми всі, бо ми ж того варті?