Кінець старого світу

«Світанок» - це, мабуть, найважча книга з усього циклу щодо відчуття абсолютної втрати. Це вже не фентезі про битви за територію чи лісові інтриги; це болісна історія про вигнанців, які на власні очі бачать, як їхній рідний дім безжально перемелюють залізні машини.

Коли наші мандрівники повертаються після всіх гірських жахіть, на них чекає попелище. Горді Клани перетворилися на зграйки виснажених, наляканих створінь, які пухнуть від голоду. Коти гинуть не в героїчних двобоях, а абсолютно безглуздо, як юний Мишолап, який потрапив під колеса чудовиська, просто намагаючись спіймати хоч якусь дичину. Переконати чотири вічно ворогуючі табори кинути віковічні землі та піти в невідомість - це завдання, що ламає будь-яку котячу гордість.
Найбільш щемким для мене був момент визволення полонених котів із табору двоногих. Операція обертається трагедією. Сірохвіст... Той самий щирий, неймовірно вірний Сірохвіст, який був поруч із Вогнезором із найпершої миті в лісі, стрибає в кузов машини, щоб дати іншим утекти. Дверцята зачиняються. Сцена, де Вогнезір мчить услід і безпорадно дивиться, як його найкращого друга відвозять назавжди, просто розриває серце. Ти відчуваєш, що для провідника ця невідомість страшніша за смерть.
І все ж, таки об'єднаний натовп змучених котів стоїть на узліссі, востаннє дивлячись на понівечений дім, а потім назавжди рушає в гори. «Світанок» залишає глибокий щемкий слід, показуючи: іноді єдиний спосіб вижити - це відірвати від серця власне минуле. І хоча, рідний дім - це інколи все, шо в нас є, книга вчить: головне, ті хто поряд, родичі і близькі, дім там де рідна душа.