Прекрасні й приречені

У «Прекрасних й приречених» Фіцджеральд спостерігає, як повільно втомлюється покоління. Це не історія про падіння. Це роман, у якому кожна сторінка звучить, як післямова до нездійсненого.Головні герої не злі, не добрі, не надміру трагічні. Вони просто живуть — у колі бажань, відчуттів, мрій і звички чекати, що все якось складеться. Вони гарні зовні й внутрішньо зіткані з передчуття, що краса — це вже щось, це має щось значити. Але з кожним розділом стає ясно: форма не витримує порожнечі. Фіцджеральд пише про людей, які не мають наміру зіпсувати своє життя, але й не знають, як його прожити. Це не крах, а розкладання на мікрорівні: характерів, рішень, звичок. Роман вміє бути тихим. Його ритм схожий на дим — тягнеться, обгортає, щезає. Це проза, яка не доводить, а натякає. Не пояснює, а дозволяє відчути. Це книга про втому. Не ту, що приходить після роботи, а ту, що накопичується всередині від порожніх днів, неусвідомлених виборів, нескінченної гри в «усе ще попереду».