Приземлення великої особистості

Леонардо да Вінчі. Для мене це велична особистість, геній. У дитинстві я із захопленням дивилася про нього документальний фільм й мріяла теж здійснити якесь відкриття. А після Дена Брауна Леонардо отримав другу молодість. Відповідно чогось подібного я очікувала і від цієї книги. Будучи активним читачем КСД, я її придбала, причому на ті часи коштувала книга чимало. Світовий бестселер. Сіла я читати цей «бестселер». Таке враження, нібито читач має бути не дуже ерудованим, адже мова написання проста, із сучасним сленгом. В епоху кінця 15 століття я не поринула. Події подано так, нібито Леонардо живе в сусідньому зі мною дворі; це якийсь чувак, який нічим особливим не вирізняється. То йдеться про його геть молоду маму, яка сама ще хоче насолод од життя; то про боргові зобовʼязання великого митця, то про його схильність не любити дівчат, а захоплюватися хлопцями. Та й при дворі такі собі моральні авторитети зібралися. То да Вінчі стає геть не детективом й розслідує справу. Якийсь такий постмодернізм, з купою персонажів, якимись незрозумілими сюжетними лініями та буфонадою. Великого діяча всіх часів і народів опустили до рівня рядового художника із купою вад та проблем. Одним словом, почитати для душі книгу можна, однак зрости інтелектуально не вдасться. Це не книга, а банальне чтиво на декілька вечорів; чтиво, яке не залишає приємних вражень і бажання повертатися до прочитаного.