Роман про виховання

На прочитання цієї книги мене надихнув голлівудський фільм 2019 року. Можливо, чудова гра Сірші Ронан та Тімоті Шаламе змусила мене придбати не лише цю книгу, а й продовження - «Маленькі чоловіки», яку я, однак, досі не прочитала. А от дві частини «Маленьких жінок» проковтнула із задоволенням, хоча не є прихильницею подібної манери викладу. Авторка надто ідеалізує всіх своїх героїнь і розповідає про них як педагог, нібито аналізує кожен їхній учинок, дає йому оцінку, схвалює чи засуджує, однак по-доброму, із величезною любовʼю. Здається, що все, що роблять сестри Марч, їхня мати та Лорі, є добрим і правильним. Кожна сестра є унікальною. Проте найбільш виразно описано Джо, яка мріє стати письменницею. Менш помітною є Емі, яку вабить малювання, найменш яскраво описана Бесс, що талановито грає на фортепіано. Я плакала, коли читала про її загибель. Ну і пані Марч, яка є жінкою, що турбується не лише про чотирьох дочок, а й про бідну сімʼю, що живе неподалік, та палко кохає свого чоловіка, що бере участь у Громадянській війні. 
Цей роман не має негативних персонажів; у ньому відсутні гострі конфліктні ситуації; немає протистояння добра зі злом. Без особливої напруги описано повсякдення незаможної американської родини, а епізоди зі смертю того чи іншого персонажа сприймаються як частина цієї повсякденності. Так, ми плачемо, однак катарсису й болю нема: навіть смерть Бесс подано як закономірне явище. Напевно, тому й фільм мені сподобався більше.