"Росте Антонич, і росте трава"

Антонич не писав спеціально для дітей. Але його лемківський, язичницький пантеїзм, де сонце має обличчя, дерева розмовляють, а світ є єдиним живим організмом - це і є природний стан дитячої психіки. Дитина мислить анімістично, для неї стілець, об який вона вдарилася «поганий» і живий. Антонич легалізує це магічне мислення. У світі пластику та цифрового відчуження ця поезія працює як потужна екологічна вакцина, яка вчить дитину відчувати своє коріння і єдність із природою на рівні підсвідомості.
Найпотужніший пласт цієї книги - її упорядник. Радянська імперія намагалася стерти Антонича з пам'яті як «буржуазного націоналіста», а самого Калинця запроторила в табори за збереження української ідентичності. Те, що дисидент Калинець адаптує Антонича для сучасних дітей 6–9 років - це блискуча історична помста системі. Він бере заборонений колись культурний код високого європейського модернізму і «зашиває» його безпосередньо у фундамент нового покоління. Це відновлення розірваного зв'язку часів.
 Калинець не спрощує Антонича. Він просто філігранно відбирає ті тексти, які творять візуальне диво. Поезія Антонича неймовірно кінематографічна, вона мислить кольорами і звуками: «росте Антонич, і росте трава». Читання цих віршів дитині - це тренування її нейронних зв'язків, розвиток здатності до абстрактного мислення та розуміння складних метафор ще до того, як школа спробує загнати її в рамки стандартних правил.

Ця збірк - не читанка на ніч. Це інвестиція в естетичний імунітет. Калинець доводить, що найкращий спосіб виховати вільну людину - дати їй змалечку слухати вільного генія. Абсолютний маст-хев для тих, хто хоче виростити з дитини не слухняного гвинтика, а особистість, здатну чути, як «співає земля».