Найчастіш спогади про трагічні події очевидці розказують у своїх текстах, описуючи все в мемуарах. Але кримський татарин Садик Аджи Селім про депортацію свого народу розповів іншим чином - у малюнках.

Щороку 18 травня в Україні вшановують пам'ять жертв геноциду кримсько-татарського народу, саме в цей день 1944 року розпочалася спецоперація нквд - депортація кримських татар із Криму. І саме до 75-річчя від цього трагічного дня у світ вийшла книга-альбом із роботами Садика Аджи Селіма.

У Садика-аги близько ста картин, але не усі його роботи увійшли до даної збірки. Кожен його малюнок - це справжня подія, факт із життя кримських татар на засланні, свідком яких він був особисто. Герої його картин - реальні люди. Перший свій малюнок Садик намалював у 1967р., так і назвав "18 травня". На полотні переважає чорний колір. Трагічні події тієї темної ночі неможливо відобразити іншим кольором. На обличчі в жінок, дітей, старих - жах, страх, нерозуміння. Ще вчора "рідні" солдати рятували від жорстоких ворогів - нацистів, а сьогодні дивляться на кримських татар із ненавистю - бо ж їм так наказали.

На своїх картинах художник зображав ганьбу "найсправедливішої" держави. І якщо б у ті роки хоча б один із його творів потрапив на очі органам, то не уникнути б йому суду та тюремного терміну.

До збірки увійшли чимало малюнків, із детальним описом подій, що відбувалися. Вони оповідають про рідне село Садика - Ускут, про депортацію родини та інших представників криських татар, про Крим після депортації, який заселили росіяни, про життя кримсько-татарського народу на засланні, та їх повернення до рідних земель після 60 років поневірянь.

Поділюся описом малюнків, які мене найбільш вразили. Отож, після виселення народу з Криму Берії повідомили, що забули про кримських татар, які жили на Арабатській стрілці. За його наказом цих людей завантажили в баржі й потопили в Азовському морі, так "економічніше", бо ж не гнати знову товарняки. Я вперше дізналася про такий нелюдських факт, із цієї збірки, у інших джерелах цього не зустрічала.

Інша картина, яка змальовує уже період заслання. На ній молода жінка вже померла, а її малолітній син смокче груди своєї померлої мами. І ця картина просто розбиває серце. Думаю, що в цей образ внесено дуже багато символізму - націю, яку вбивають - не вбити, вона відроджується пам'яттю невинно вбитих життів.