«Салдатики»

Завдяки участі в Конкурсі маю можливість перечитати Винниченка. І переосмислити. Оповідання «Салдатики». В назві нічого такого немає та й до останніх декількох абзаців нічого такого немає й у сюжеті. 1900-ті роки, як мені здається за тлом оповіді. Селяни вчинили бунт проти німця-поміщика, який платить їм мізерні 10 копійок. Вчинили, бо хвиля бунтів пішла по сусідніх селах, де народ буквально вдавався до грабунку. Ще й листівки по селу хтось поширив, де писалося про несправедливість й гноблення. На чолі виступу став Явтух. Він прийшов до німця, оголосив про вимоги та змусив того втікати по допомогу. На радощах селяни забрали свій хліб, а на ранок проти них вийшли солдати на чолі з офіцером. Солдати мають розстріляти бунтівників, Явтух звертається до солдатів, аби ті не грішили, бо селяни не розбійники: вони забрали своє. Явтух не раз звертається до них не стріляти, чим обурює офіцера, врешті останній зарубав селянського лідера, а один із селян, натомість, зарубав офіцера. Отак і завершився бунт: селяни понесли тіло свого очільника, а солдати - свого. 
Якраз в останніх реченнях весь трагізм ситуації. Мені навіть хотілося заридати, коли я уявила сцену вбивства Явтуха та офіцера. Жорстоко і криваво, й вчергове талановито. Важка манера оповіді змушує уважно вчитуватися в кожне слово. Саме в цьому й полягає талант Винниченка, за що його поважали як письменника на початку двадцятого століття. А ми вкотре наголосимо на безправному становищі українського селянства, особисто вільного і вже не покріпаченого.