Шоколад

Мені подобається повільний текст, проте тут місцями хотілось більше непередбачуваності, менше підказок про те, як я маю почуватися. Віан у книзі для мене — не стільки героїня, скільки каталіст, і саме це цікаво. Вона просто існує як уміє і цього достатньо, щоб розхитати ціле містечко. Але інколи я ловила себе на думці, що роман занадто старанно захищає її від критики. Я люблю ширший спектр — коли добро й недосконалість стоять поруч. Мені кортіло порівняти текст із фільмом. У кіно є задимленість, недоговореність, кольори, які ніби тримають сюжет у напівтіні. У Гарріс усе чіткіше, навіть надто. Фільм працює через погляди й паузи, а роман — через прямі емоції. Я ловила себе на тому, що кадри з Джонні Деппом і Жюльєт Бінуш часом затьмарювали сторінки, бо вони залишають місце для суперечностей, тоді як у книжці конфлікт подекуди здається занадто охайним. Та попри мої критичні нотки, є щось невідпорне в тому, як Гарріс поєднує буденність і внутрішні зсуви. І, мабуть, саме це я ціную: не казку, а прозору спробу показати, як дрібні жести можуть розхитати усталений порядок.