Шум і лють

Тут розповідь не ведеться, а розпадається, не починається, а вже триває. Це роман не про події, а про відчуття часу, що розповзається. У центрі — сім’я колись впливова, а тепер знесилена, зламана. Їхній занепад — не трагедія, а тиха деградація, де кожен персонаж намагається втриматися на уламках пам’яті, звички, минулої гідності. Форма тут — окремий організм. Чотири голоси, чотири перспективи. Особливо вражає перша частина, подана від імені розумово неповносправного героя, у якого не розділяються минуле і теперішнє, слово і подія. Його свідомість — як ріка, що не знає русла. Фолкнер пише не для того, щоб розповісти історію. Його речення звиваються, зависають, ховають зміст у ритмі. Це не потік свідомості, а спроба передати, як людська свідомість насправді працює: не послідовно, не логічно, а фрагментарно, болісно, з провалами й повтореннями. Тема часу — головна, хоч про це прямо майже не сказано. Ідея втрати проходить крізь кожну сторінку.