Сім поколінь самотності

Двічі читала цю книгу - у школі та в університеті - але думаю, що всієї глибини опису так і не збагнула. Можливо, треба жити в Латинській Америці, аби усвідомити багато речей. Взяти тих саме ромів (циганів), які зʼявляються вже на першій сторінці та не зникають до останньої прямо чи опосередковано. Вони є своєрідними оракулами, носіями здобутків цивілізації. Вони знають, що таке магніт та лупа, як їх використовувати, та саме в їхніх пророцтвах сказано про рід, першого представника якого привʼяжуть до дерева, а останнього зʼїдять мурахи. Так, урешті, і сталося. І Макондо припинило існування як селище, і рід Буендіа завершився, коли внаслідок інцесту народилося дитя зі свинячим хвостиком, яке зʼїли мурахи. Сталося те, чого боялися представники роду впродовж століття. Всі сім поколінь, з однаковими чи схожими іменами та історіями. 
Памʼятаю, як у школі мене ця книга дуже захопила, як реготала від привʼязаного до дерева Хосе Аркадіо та від його сина, що мав татуювання на тілі. Я навіть склала тоді генеалогію роду, памʼятала про всіх героїв. Це було на початку 2000-х, коли в моді було латиноамериканське мило, і «Сто років самотності» стало для мене черговим милом, щоправда, описаним якось зарозуміло. У романі майже відсутні діалоги, проте є довгі авторські описи, що розкривають ставлення автора до героїв. І є самотність, яка супроводжує всіх героїв без винятку. На жаль, жодного позитивного героя для себе я так і не знайшла.