Студенти .Війна.Україна.

«Людина і зброя» — це не просто роман про війну, як може здатися з назви твору; це канонада, що лунає у вухах читача, котрий насмілився взяти в руки цей твір. Гончар як вмілий польовий хірург, десь поблизу фронту, уміло пером відсікає лишнє: романтику, пропаганду воєнних конфліктів. Лишає полоненому читачеві смуток за рідним краєм, біль, жах, побаченого студентськими очима лиха. Лиха, що насувається свинцевими дощами, залізними птахами, — тими, що їх створили собі подібні нащадки Ґете, Шиллера, Бетховена.
Сьогодні ти — студент, що спілкується через підручники з видатними, а завтра тебе підгрібає гусениця ворожого танка; біжиш навмання під кулі кулемета внаслідок невдало зорганізованої атаки. Твій біль — справжній, крики й стогін убитих товаришів — це твоя нова реальність.
«У кожного героя — власна тиша перед боєм. Ця тиша важка, як свідомість, і доводить: війна ламає не лише тіло, а й душу».
Стилістично твір нагадує брутальний реалізм із вкрапленнями червоного — наче кров на гімнастьорці художнього декадансу.
Цей твір не шукають — він сам знаходить вас, коли це потрібно.