З Надією Полтавською я познайомилася на концерті у Будинку художників в Києві. Я грала першу частину Концерту Ф. Мельдельсона для скрипки, а вона була серед слухачів. А потім ми говорили, - я в той період майже не писала вірші, - але записала її номер та в майбутньому саме вона допомогла мені видати мою першу збірку віршів у Києві.
Надія Полтавська (це псевдонім) має близько 20 збірок віршів. Вона світла, поетична до кінчика нігтів, вона має друзів на кожній станції метро в Києві та далеко за його межами. І пише вона щохвилини, повсюду.
Ця її здатність товаришувати з першим ліпшим зустрічним завжди мене вражала, але цікаво, що з якою легкістю вона знайомиться та спілкується, з такою ж легкістю вона і пише. Точніше, вона не пише, а дихає віршами. Її здатність дарувати час оточуючим, спілкуватися, товаришувати, помітна, коли звертаєте увагу на кількість віршів із присвятами. Але присвяти є не лише знайомим та близьким і навіть незнайомим людям, також природі (двом дубам, що обійнялися, наприклад). Також, читаючи присвяти, можна вже скласти образ поетеси: вона дарувала всюду свої книжки (так і мені подарувала), вона ходила на концерти і лекції, вона пояснювала, як треба говорити. Саме це - увага до кожного слова, - також помітна в її віршах. Недарма багато слів Надія Полтавська пише з великої літери. А також розкладає їх на окремі склади, підкреслюючи важливість усвідомлення походження слів та їхнього початкового змісту.
Така і її поезія: на перший погляд, проста, музикальна, пісенна, але насправді така, що максимально покликана зазирнути у суть Всесвіту,у взаємозв'язки між усіма його частинами і творіннями, найвищим з яких і є Людина.