Сила материнського інстинкту попри біль і сором

Знаєте, ми звикли плакати над Шевченковою «Катериною», але Квітка-Основ’яненко написав свою версію цієї драми, і вона, як на мене, навіть більш життєва і... жорстока по-своєму. Це не просто повість про «покритку».

Оксана - перша красуня на селі, горда, трохи розбалувана увагою. І тут з’являється він - капітан (москаль, як тоді казали). Красива форма, солодкі слова, обіцянки «райського життя». Квітка геніально показує, як він її ламає, не силою, а словами. Він відрізає її від батьків, від подруг, від реальності. Це класична схема аб’юзера: «Тільки я тебе розумію, а вони всі - вороги». Читаєш і думаєш: «Оксано, біжи!»,  але вона вірить, вона сліпа від кохання.
Тільки  Шевченкова Катерина, коли її кидають, топиться. Це трагедія відчаю. Оксана ж Квітки-Основ’яненка обирає інший шлях - шлях спокути. Коли «капітан» награвся і кинув її з дитиною, жорстоко, цинічно, як непотрібну річ, вона не йде в ополонку. Вона повертається додому, жити з ганьбою, дивитися в очі батькам, чути перешіптування сусідів - це щоденне пекло, яке важче за миттєву смерть,
Так, це сентименталізм. Тут багато сліз, зітхань, «ох» і «ах». Сучасному читачеві це може здатися трохи наївним. Але за цією старомодною формою ховається дуже серйозний меседж про відповідальність. Квітка не просто жаліє Оксану, він показує ціну помилки.
Мене особисто вона дратує і захоплює водночас. Спочатку своєю пихою, потім  своєю наївністю, а в кінці своєю силою. Бо виростити сина в тих умовах, дати йому освіту і не зламатися остаточно - це подвиг. Адже це історія про те, як один невірний крок ламає життя, але не закінчує його. Це про силу материнського інстинкту, який перемагає сором.