Театр на виживання

Якщо Волков у «Сліді на воді» препарував нашу місцеву корупційну гниль, то в «Емісарі» він виходить на міжнародну арену, але робить це у своєму фірмовому, безжальному стилі. Це черговий доказ того, що автор не вміє і не хоче писати комфортні історії. Якщо ви чекаєте на класичний шпигунський бойовик у стилі бондіани з мартіні, красунями та високотехнологічними гаджетами, то можете одразу закривати книжку. Тут пахне холодним потом, тваринною параноєю і тотальною безвихіддю.

Головний герой - власник кафе «Артист» і, власне, колишній актор. Здавалося б, просто богемний штрих до портрета, щоб зробити персонажа цікавішим. Але Волков робить із цієї професії блискучу, моторошну метафору. Уявіть, що вас висмикують із вашої затишної, зрозумілої реальності і з розмаху кидають у вир чужих геополітичних інтересів. Ваша єдина зброя - це вміння грати роль. Тільки тепер сцени немає, суфлер мовчить, дублів не передбачено, а ціна за переграну емоцію або непереконливу репліку - куля в голову десь у чужій країні.
Він змушений стати «емісаром», таємничим посланцем. Тільки є одне напрочуд важливе але: він тупо не розуміє глобальних правил гри, у яку його втягнули. Його буквально виштовхують на мінне поле, не видавши карти, виключно заради того, щоб подивитися, з якого боку прилетить вибух і хто з конкурентів здригнеться першим.  
Герой балансує на краю прірви, розуміючи, що кожен його співрозмовник може виявитися катом, а кожен поворот вулиці - фінальним. Маєте визнати, вам же теж цікаво, що чекає на нашого героя? Як довго він зможе грати на випередження, уникаючи викриття?
А ще у нього є своя, дуже глибока, вистраждана мрія. І саме ця приземлена мотивація робить його неймовірно живим. Він зчіплює зуби, ковтає жах і продовжує тягнути на собі цю смертельну маску, бо це його єдиний, хай і самовбивчий, шанс дотягнутися до того, чого він справді хоче. І це ще одна запитання, на яке читачу доведеться дати відповідь!