Текст-галюцинація.

Знаєте це відчуття, коли випадково натрапляєте на старий, закинутий кінотеатр? Там уже давно не пахне попкорном - лише сирістю, відвологлим оксамитом, пилом і якоюсь невідворотною тугою за часами, яких Ви навіть не застали. От «Нехай усі уб'ють Констанс» Бредбері - це квиток саме на такий нічний сеанс. І на сусідньому кріслі, найімовірніше, сидітиме чийсь привид.

Одразу попереджаю: забудьте про того світлого Бредбері з його кульбабовим вином і теплими марсіанськими вечорами. Це зовсім інша територія. Це Голлівуд зразка 1960 року, але не той, що на глянцевих обкладинках. Це Голлівуд, який повільно, театрально і дуже красиво гниє. Декорації вже давно з картону, і вони ось-ось розваляться під каліфорнійською зливою.
Зав'язка тут лупить із перших сторінок. Уявіть: глуха ніч, дощ лупить у вікна. До нашого головного героя, письменника, в якому Бредбері безсоромно ховає самого себе, вривається Констанс. Старіюча діва німого кіно, ікона, що вже втрачає своє сяйво. У неї відверта істерика. Вона притягла з собою старі телефонні довідники і списки людей. Усі ці люди - мертві. І десь там, серед цього цвинтаря імен, хтось обвів червоним її власне. А потім вона робить те, що вміють лише справжні акторки - ефектно зникає в темряві. Все. Шах і мат. Письменник натягує плащ і преться під дощ шукати жінку-фантом.

Але якщо Ви думаєте, що зараз почнеться бадьорий детектив із перестрілками і логічними дедуктивними ланцюжками - видихайте і ховайте лупу. Бредбері пише не розслідування, він пише панахиду за великими ілюзіями. Наш герой буде тинятися закинутими знімальними майданчиками, спускатися в курні архіви, говорити з божевільними режисерами і старцями, які пам'ятають зародження кінематографа. Це такий собі суцільний нуарний тріп.