Кожна новела Томаса Манна - це роздуми про те що зостається, коли найкраща пора життя вже позаду, про те, які духовні цінності залишає людина після себе.. Тут не знайдеш сюжету як такого, бо коли у руках книга майстра тонкої інтелектуальної прози Томаса Манна, то це про духовне наповнення. Про філософію творчості, про духовність, про стриманість та шаленство, про божевільну одержимість, і багато про природу краси.

На зрізі ХІХ і ХХ століть митці тієї доби, і Томас Манн у тому ж числі, добре відчували епоху, в якій творили. Напередодні Великої війни у Європі вважалося, що людська цивілізація вступає у свою "сутінкову пору доби", що її чекає всесвітній хаос. Постало питання про відродження духовної краси. Ця концепція помітна не лише у творах Т.Манна. Із останніх читаних мною творів, зустрічалася у А.Дж. Кроніна у "Могилі хрестоносця" та у Сельми Лагерлеф у книзі "Сага про Єсту Берлінга"...

Тому Т.Манн як справжній великий гуманіст застерігає людство берегти свою духовність, це відчувається як у творі "Будденброки", у якому письменник наголошує про занепад, так і у новелах, де змальована приреченість людства. Відтак смерть у його творах - символічна.

"Смерть у Венеції" сміло можна трактувати як попередження письменником про захід сонця Європи. Опираючись на свої враження після відпочинку на італійському курорті, у 1912р. він пише новелу. Венеція - ідеальне місце, сховок для тих, хто любить самотність. Але чим далі читач занурюється у курортне життя, тим зрозумілішою постає картина того часу: ярмарок світського марнославства, відкрита демонстрація снобізму та поділ людей на соціальні класи... Навколо атмосфера пихатості.
Так, війна була невідворотною. Настала темна прірва між заходом сонця сьогодні і світанком завтрашнього дня. І таке відчуття, що герої творів Т.Манна загубилися між цих двох світів.