«Україна в огні» О. Довженко читати скорочено онлайн: переказ змісту - стор. 2

4
Середня: 4 (1 оцінок)

Тільки сонце зійшло, як до села приїхали партизани, та вже було пізно. На конях їздили вони колишніми вулицями, на яких вже не було хат. Одним із вершників був Роман Запорожець, що тепер командував партизанським загоном. Він під’їхав до криниці біля якої Олесі з Василем судилося зустрітися.

Ті, хто знав Романа раніше відразу помітили б у ньому разючі зміни — де й подівся той «м’який» Роман. Немає людей, що лишилися б після війни такими ж, немає… Він став воїном, месником. Коли німці зустрічали з ним, то були беззахисні, мов діти. Він був командиром, за вбивство якого була призначена велика нагорода.

Хату за хатою обходив Роман, та як не гукав, ніхто йому не відповідав, аж доки не долинув до нього звук рідного голосу — голосу його матері. Чимдуж побіг він до ями, від якої чувся звук, та змогла лиш подивитися ненька на свого синочка, а мовити до нього вже не спромоглася, полинула її душа в інший світ.

На наступний день всі навколишні села приєднувалися до повстанців. Фашисти відступали, фон Крауз був розгублений і не знав, як чинити далі.

Поліцаям теж тепер було невтямки, куди ж їм тепер податися. Хтось із них казав, що не вірить у те, що Червона Армія переможе, тож іти до партизанів не бачив сенсу, хтось казав, що й хотів би, та страх перемагає, тож не йде, бо не знає, яка у тих буде реакція. Одна з матерів поліцаїв, Одарка Товчениха, сама вирушила до партизанів та благала прийняти до себе її сина Устима. Зжалилися над старою матір’ю та забрали його до лісового загону.

Іванові Гаркавенку не поталанило. Мабуть його й забили б до смерті, коли б не привели з боку лісу Лавріна Запорожця, очі якого були зав’язані. Коли очі розв’язали, то колишній староста був просто щасливий, бо думав, що серед партизанів будуть молоді люди із їхнього села, яких мали відбити народні месники, та зрозумів, що його планові настав крах. Зрозумівши, що сталося з його вини, Запорожець, без зайвих слів на свій захист, без жодного виправдовування попросив, аби його вбили, бо, мовив він, що те, що зробили німці з ним та з його селом є страшнішим навіть за стару з косою. Чоловік попросив аби його вбили. Та його слова торкнулися сердець повстанців, зніяковіли вони і засумнівалися, як далі треба чинити. Аж тут раптово приїхав ще один дніпрянський загін партизанів. Лаврін побачив, що їхній керівник — не хто інший як його син Роман. Старий втратив свідомість.

Посеред Берліну продавали українських красунь. Олеся тепер продавалася теж. Її «власником» був гладкий, старий та потворний німець Курт Ріхтер. Високої ціни за дівчину він не міг просити, бо вона була виснажена та побита. Потенційні покупці оглядали дівчат, немов коней, могли своїми лаписьками торкати дівочого тіла, обдивлятися скрізь, розпитувати про вміння. Аби абстрагуватися від усього цього жахіття, що з нею відбувалося, Олеся заводила пісню, згадуючи Батьківщину, своїх рідних, домівку та коханого. Її купила жінка. Це була не проста пані, її чоловіком був Ернст фон Крауз, що лютував на Україні.

Василеві Кравчині роблять операцію. Він думає не про те, що з ним відбувається, а про свою Олесю, якій обіцяв одружитися.

Добігли кінця три літніх спекотних місяці. Оговтався Кравчина від поранення і знову повернувся в стрій. Безжально летять одна за одною кулі з його зброї у бік ворога, а німецька граната вибухає так близько, що зачіпає його. Знову лікарня, знову хірург намагається врятувати його життя.

Фрау Крауз розпитує Олесю про її домівку, про рідне село Тополівка. Їхню розмову перервав розсильний, який прийшов із вісткою з України. Материнське серце німкені почуло біду і обізвалося болем. З листа вона дізнається, що її син помер. Люта від такої втрати, весь свій біль жінка виміщає на Олесі. Допомагає їй у цьому донька Емма. Олесі вдається втекти від них через вікно.

З того моменту минуло дуже багато часу. Олеся мала мету — повернутися додому. Якщо б розповісти вам, яким соромом та смутком було огорнуто те повернення, то ви, певно, не спромоглися б того зрозуміти та прийняти. Словом, дуже складним був цей путь, та вона змогла пережити все і повернулася на Батьківщину.
Коли Олеся йшла рідними стежечками своєї Тополівки, то почула, що хтось її гукнув, коли обернулася, то побачила Христю. Подруги міцно обіймалися та плакали навзрид.

Коли Олеся побачила у Христі зброю, то вирішила, що товаришка стала на партизанську стезю. Та все виявилося по-іншому. Насправді, коли Христі вдалося дістатися іншого боку ріки після втечі з потяга на Німеччину, вона від голоду та знесилення втратила свідомість. Якийсь проміжок часу після того стерся назавжди з її пам’яті. Наступним, що вона запам’ятала стала картина, на якій вона знаходиться у незнайомому місті. На ній гарний одяг, вона ціла й неушкоджена. Та до неї підійшла німецька жінка і дала гучного ляпаса, такого ж, як потім і чоловікові, що був поруч неї, Христі. То був Антоніо Пальма, що виявився німецьким капітаном.

Фон Крауз забажав бачити в штабі капітана. Полковник розпитував свого підлеглого про жінку, що нанесла йому удар, про його дружину. Антоніо розказав, що він одружився на українці, але ніколи не мав до неї в серці почуттів, бо хотів від неї лиш гарних стосунків. А ще він розповів про її втечу, що відбулася попередньої ночі. Полковник волав на Пальму, звинувачуючи в аморальності, та той відказав, що ця війна вбила все моральне і що після неї будуть лиш ті, що загинули і ті, що лишилися живими. Ці слова зробили полковника ще лютішим, але коли він почув, що це слова фюрера, то сказав, що це нічого не змінює і що Гітлер несе нісенітницю. Він, мовляв, мав право так говорити, до битви під Сталінгардом, але після — ні, бо через нього там помер весь цвіт арійської нації.

В цей момент раптово з печі залунав голос — це говорив Мина Товченик: «Дійсно. Тепер він, напевно, добре хвоста підігнув, собацюра!» Що він там собі думав у цей момент ніхто того не відає. Його відразу схопили та притягли до фон Крауза. Товченик не злякався та усміхався навіть тоді, коли його вели надвір, аби повісити. У сінях було темно і Мина, вибравши момент, крутнувся так, що дістав до ноги одного з конвоїрів, за яку вкусив що було сили. Поки ті вовтузилися, чоловік шмигнув у потаємний хід та й знову сидів на печі. Темрява збила з толку жандармів, тож вони випадково позастрелювали самі своїх.

Ернст фон Крауз не на жарт злякався і дозволив Пальмі йти, хоч до цього був на нього жахливо сердитий. Та тільки той закрив за собою двері, як на печі закашляв Мина. Німці знавісніли від такого нахабства і ринули було до печі, та Товченик вчасно зметикував, що знає таке слівце, яке чудодійним чином впливає на фашистів, як ладан на чорта.

— Партизани, — на все горло заволав чоловік.

Злякавшись не на жарт, німці повистрибували у вікно. А до хати і правда вже добігали Роман Запорожець зі своїми хлопцями. Мина розказав всю ту інформацію, що була ним почута під час перебування у сховку.

Лиманчук був прокурором у партизанів. Він відразу виголосив смертний вирок для Христі, як тільки йому стало відомо, що вона у них у полоні. Та Запорожець не погодився, він сказав, що спершу має з нею порозмовляти.
Люди, що бачили, як під конвоєм іде Христя, виражали їй свою огиду та осуд. Нікому з них навіть на думку не спало пожаліти її, зрозуміти, наскільки несправедливою та жахливою була участь цієї українки.

На долю прокурора випала чимала кількість різних допитів, проте такий був перший. Знесилена та змучена дівчина не шукала виправдань, не просила вибачення. Вона настільки змучилася, настільки настраждалася, що сама прагнула якомога хутчіш умерти, щоб сором їй більше не пік душу. Щоб Лиманчук не питав, вона відповідала чіткими та короткими фразами. Це збило з пантелику навіть його. Та коли він говорив, то всі звертання та слова його були перемережані лайкою та образами, і Христя вже остаточно зрозуміла, що сьогодні помре і їй нічого втрачати, сказала: «Повією я ніколи не була! Мученицею — так! Проводила вас зі слізьми і зустрічаю так само. Пам’ять зберегла мені ваш образ. Ви проїздили нашим селом. Радіатор у вас дуже протікав, я воду залити давала. А від вас тільки й чутно було гидку та брудну лайку. Я заливалася слізьми та зверталася до вас із питанням про німців, чи прийдуть вони до нас? Чи, може, мені тікати? І що ж ви мені відповіли? Що моє питання провокаційне!

Так і випало мені стати повією та стервом! А ви тепер чистенькі та правильні! А зараз кидаєте мені свою зневагу, погрожуєте, що вб’єте мене. А я того хочу! Ви не придумаєте мені гіршої кари, ніж мене доля покарала».

Ніяково стало прокуророві. Роман же розпитував її і виявилося, що ця дівчина подругувала з його рідною сестрою. Пішли вони з ним до лісу, де він звернувся до неї з проханням поклястися, що вона не шпигун. Він повірив дівчині та сказав, що вони зможуть перемогти фашистів та життя знову налагодиться. Христя сказала, що вже не має сили продовжувати жити, та чоловік відповів їй, що всі душевні рани можна залікувати помстою.

Ще ледь благословлялося на світ, і вранішнє сонечко побачило прощання подруг — Олесі та Христі. Остання сказала, що буде мстити. З боку сходу долинали все гучніші вибухи — то радянські війська йшли вперед, проганяючи німця. Гітлерівці, навіть відступаючи, робили людям горе, підпалюючи хати та везучи із собою українців у вантажівках.

Ворогів переслідували танками та машинами і навіть пішки. Солдати, хоч і були виснажені, але знаходили сили бігти, проганяючи ненависних фашистів з рідної землі. Їхні погляди світилися мужністю та відвагою, але командири плакали при виді людських усмішок, коли ті виходили на білий світ із погребів, вітаючи солдатів, одним із яких був Василь Кравчина.

Селяни шукали свої домівки, чи те, що від них лишилося, розшукували рідних чи друзів, радо зустрічали своїх військових. Велику кількість добрих справ треба спрямувати на їхні душі, аби злічити той біль, що пекельним вогнем у них горить. Та вони прагнули продовжувати життя, ніхто не хотів помирати. Ще тліли будівлі, а село вже ожило — порпався народ у рідній земельці, висаджуючи у неї насіння, що бережно було приховане до кращого часу, який нарешті настав.

Штабом тепер була хата старенького Демида Бесараба. Чим було почастувати (і оковитою, і продуктами), тим і гостив дорогих подорожніх чоловік, а потім знову проводив на війну.

Полковник фон Крауз катував Демида, допитувався про його дітей. Коли довідався, що вони червоноармійці, віддав наказ повісити його. Та старий не злякався смерті, а лиш промовив: «Хай і повісиш. Не боюся я. Тепер не боюся. Ти теж живим не лишишся».

Потрапив до німецьких лап знову і Мина Товченик. Цього разу від його рук вибухнув міст. Полковник спитав його: «Я вже став тебе боятися! Ти хто?» На що Мина відповів: «Твоя смерть». Ернст сказав, що повісить його, але той відказав, що він безсмертний і додав: «Наша країна — то ваша доля. Доки палає вона, як свічечка — фюрер ваш дише, як тільки затухне — протягне Гітлер ніжки і всі ви».

Розлютився Ернст, проте і налякався не на жарт. Віддав наказ про повішення Мини. Та Той був улюбленцем долі. Уже Товченика поставили під шибеницю, як він став співати… гімн Німеччини. Жандармам не видалося кращим зробити щось інше, ніж за звичкою стати струнко, піднявши догори руку. Фон Крауз теж вийшов подивитися на таку чудасію. Мина заспівав так гучно та натхненно, як тільки міг. На цей спів сам полковник не зміг стриматися та витягнув руку. Товченик співав, аби потягти час, та тут почувся тріскіт зброї. То були партизани. Мина витяг голову з петлі і став, як справжній господар, згортати мотузку.

Цього разу не вийшло Ернстові зберегти собі життя. Партизани мали неабиякий досвід, були хоробрими та безстрашними. До того ж, загонів тепер було вдвоє більше — одним керував Роман Запорожець, а іншим — його батько.

Фон Крауз згадував померлого сина та свою фразу про їстівну землю. Здається, що це було щойно.

Інколи він дивився на фото фюрера та запитував його що пішло не так. У цьому портреті він вбачав ідеал. Хоча це було не так. В душі він сам відчував себе Гітлером. А які в нього були плани. Вони були прекрасні, жорстокі, він власноруч їх створював. Заводи, у яких люди спалювалися, планування завоювання сходу Європи — це все створив він. Минув час і він пройшов навіть жорстокість свого сина. Тепер він спалював селами, районами, родами. Та всі ці дії прийшли до одного — до кінця. До кінця Гітлера, і до його кінця теж.

Він добре це зрозумів, тож почав підпускати до себе близько лиш невеличку когорту німців, що були поруч практично від початку, а також тих, хто зрадив свій народ та був перевірений на вірність тисячу разів.
Він став параноїком, погано спав, його мучили жахіття. В одному з кошмарів Лаврін Запорожець виколов йому очі та відрізав язик. Він був наляканий та лютий, тож тієї ночі смерть прийшла до сотень людей, на яких він відімстився Лаврінові зі свого сну. Дорослі померли через повішення, а дітей було спалено.

Так він чинив з кожним населеним пунктом, доки не став по інший бік — у полоні в Запорожців. Два дні билися. Німці довго не здавалися, доки не втямили, що всьому прийшов кінець.

Коли фон Крауз стояв перед Лавріном, то став вигадувати собі якісь виправдання, почав молити зберегти йому життя, та Лаврін його спинив: «У нас було найголовніше, чого ти не врахував — дружба між народами». І справді серед партизан були не тільки українці, а й казахи, татари, киргизи, росіяни. Та з-поміж партизанів один чоловік виділявся не якимись етнічними зовнішніми рисами, а страшним обгорілим тілом. Йому випало на долю страшне випробування — він втратив усю свою родину — були вбиті дружина, діти та мати з батьком. Лаврін сказав йому, що він може забрати фон Крауза в ліс і відімстити йому за все, що він зробив з його сім’єю та всією їхньою Батьківщиною.

Так знайшов свій кінець полковник.

Та війна йшла далі. Ворог відступав, але залишався за ним довгий слід з випалених сіл та трупів селян, що не вміли себе захистити. Та за ними йшли, їхали радянські солдати, зустрічати яких вибиралися зі своїх схованок стомлені та усміхнені люди.

Та одного дня селянин на ім’я Мина Товченик поставив питання командирові, мовляв, чи скоро перемога? Розгнівали ці слова чоловіка та закинув він Мині, що вони воюють, проливаючи власну кров, а він тут сидить у теплі-добрі та на одній землі із німцями, з молодицями розважаючись. Також лихим словом обізвався і про свою дружину, мовив, що після звільнення Вінниці, випустить їй душу, бо вона його зрадила. Та Василь Кравчина відказав йому на те: «Ти став героєм, нагороджений двома орденами, а ще чотири рази мав тяжкі поранення. Хіба ти не втямив, хто ми такі і для чого? Що ми справжні герої цієї нелегкої доби? Та ми мусимо вийти переможцями з двох ситуацій: перемогти загарбників та перемогти свої грубощі, дурощі, прости мені Сіроштане, але зло й неповагу і, до слова, погане ставлення до жінок». Ніхто більше не промовив ні слова. Василь був таким собі пророком, що вносив тепло у замерзлі душі замучених людей.

Бій був одним з найлютіших за весь час війни. Капітаном Кравчиною віддавалися наказ за наказом. Він говорив у рацію одні й ті ж слова, повторюючи, що вони мають вистояти — вистояти до смерті, коли буде треба. Запорожець та його воїни збирали останні сили та йшли в бій.

Сім разів підходили до ворога впритул в бою. «Як у тебе справи, Запорожець?» — чувся у слухавку голос командира. «Добре справи, — відказував той, — стою на смерть».

Півдесятка атак ще вдалося вистояти нашим воїнам. Та тринадцята, на думку німецького командира, мала бути для них переможною. Він віддав наказ своїм солдатам, щоби ті пили горілку і йшли вперед. Він знав, що там їх чекає загибель, та це його не спиняло. Наші воїни спершу зніяковіли від такої несподіванки, та потім сміялися та жартували з німців. Проте далі було зовсім не до сміху… Танки та кулемети підтримували піших солдатів, і вони, ошалілі, безжалісно вбивали одного за другим радянських військових. Снарядів уже не було. Загинули всі, але перемогли.

Сіроштан обів’язаний мінами, помчав до ворожого танку. Кравчина замінив гарматника і відстрілювався від ворогів. Біля третьої батареї німецький танк втрапив в окоп, з якого вистромилася рука, в якій було три міни… Це був Запорожець.

Одному Богові відомо, щоб сталося у тому бою далі, та прийшла підмога, що «катюшами» остаточно добила німця.

Син та батько Запорожці в’їздили в рідне село. Поруч з ними їхали вози, повні поранених солдатів. Вічність народу відчувалася в кожному подихові, солдати розказували випадки з їхнього бойового життя, а селяни плакали від щастя.

Олеся знову прийшла до криниці. В інший бік йшли тепер солдатики, і зовсім з іншими емоціями. І це сталося. Василь прийшов. Олеся не відразу його впізнала. Війна змінює всіх, його теж вона перемінила. Та він дотримав свого слова, тепер він герой.

Далі прийшла казка. Вернулися додому батько та брати Роман з Іваном. І співали вони голосно улюблену материну пісню: «Ой піду я до роду гуляти..», як тоді, на материні іменини…

А ранком Олесі знову довелося всіх випроводжати на фронт.

Вподобати:
+1
0
-1