Українська «Азовсталь» XVII століття

От чому коли ти читаєш твори класичнох української літератури і зіставляєш їх із сьогоденням в тебе в голові оці вічні паралелі, які вкотре доводять, що історія має циклічний хаоактер. Тому перед  нами не просто історична повість про 1654 рік. Це сценарій того, що ми проживаємо прямо зараз. Читаєш опис оборони фортеці,  а перед очима Маріуполь, Бахмут, руїни наших міст. Це страшно, це боляче, але це неймовірно сильно.

Забудьте про шекспірівську Джульєтту, яка просто випила отруту. Наша Орися  - ось це жінка  про яку можна лише мріяти і яку можна лише бажати. Її вибір у фіналі - це не просто самогубство від нещасного кохання, це акт найвищої, крижаної помсти і гідності. Сцена, де вона веде свого коханого, який, на хвилиночку, з ворожого табору, до порохового льоху - це розрив серця. Вона любить його, але Україну любить більше. Вона розуміє: їм не бути разом на цій землі, тож нехай вони будуть разом у вічності, але при цьому заберуть із собою сотні ворогів.
Сотник Завісний - це взагалі брила. Людина, яка розуміє, що шансів немає, але стоїть до кінця. Його прощання з донькою, його благословення на цей страшний вчинок... У цьому вся суть нашого опору. Ми не здаємося. Ми краще підірвемо себе разом із фортецею, ніж станемо на коліна.

Старицький геніально передав атмосферу приреченості, яка переростає в абсолютну свободу. Коли тобі вже нічого втрачати, ти стаєш непереможним. Фінальний вибух - це не поразка, це момент істини. Це те саме «Руський воєнний корабль...», тільки сказане мовою вогню і пороху.

«Облога Буші» - це твір-катарсис. Після нього хочеться мовчати і курити, навіть якщо не куриш. Це важка, але необхідна література, бо вона нагадує нам, що в наших жилах тече кров тих, хто вмів перетворювати власну смерть на зброю.