Книга про хліб

Прийшла зима літ Маріїних. Може б і не так швидко вона постаріла, та події її життя, що давалися так нелегко, не минали безслідно. Та ще кріпилася жінка, не покладаючи рук трудилася і по господарству, і біля земельки.

Тільки хвилювало її дуже все те, що відбувалося навколо. Як і тисяч таких же простих людей. Червоні прапори майоріли над возами, що забирали у людей прироблене. Селяни знали, що «совєти» хочуть зробити рівність між всіма, тільки як же це має відбутися ніхто не знав, бо бідняку не давалося нічого, то, значить, господаря треба було обідрати, як липку.

Люди збиралися бунтувати проти такого свавілля. Та «в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР». Усе заспокоїлося, ввійшло у свій звичний ритм: далі працювали, нічого лихого не підозрювали.

Максим знову повернувся до батьківської хати. До цього ж він «воював» за «совєтські» ідеї. Тепер він ніс себе дуже високо та гордовито. Не тільки на односельців чоловік дивився зверхньо, а й на матір та батька. Так, спершу він вирішив, що їм буде вдосталь місця у меншій частині їхньої хати, а згодом сказав, що вони там зовсім зайві. Так, у тій хаті, яку Корній власноруч звів, тепер йому не раді, тепер він там чужий…

Ніколи не виділяли ні Корній, ні Марія нікого зі своїх дітей, всіх любили однаково, до всіх з теплим словом зверталися та з мудрою порадою, та все рівно не вийшло з Максима доброго чоловіка. Зі звичайного хлопця він перетворився на більшовика. А вони, як відомо, нічого не соромляться, не бояться, а ще нікого не жаліють, навіть рідну кров. Не тільки батьків Максимових це стосувалося, а й брата Лавріна, що прагнув заступитися за рідних. Зчинилася бійка між братами. Марія їх втихомирила, та все ж довелося їм змиритися з гіркою та несправедливою волею Максима. Вони зібралися та й пішли собі.

У Надійки з’являється вільна хвилинка, то вона й забіжить до батьків: то те, то інше їм розповідає. І цього разу прийшла з новиною, що буде у них скоро внучатко. Марія з болем у серці згадала своє перше дитя, але сказала, що дітки, то батьківська втіха. Чоловік надії вів себе як господар, і у них, як у людей, земелька оброблялася. Минули жнива і з’явилося у родині Корнія та Марії поповнення — внучка Христинка.

Та знову швидко спливло затишшя від нової влади. Багатовіковий монастир на території села сповіщав людей на десятки кілометрів своїми дзвонами про свята чи смерть. Та більшовикам треба було металу і обманом було забрано велетенські дзвони. Коли ж люди втямили про те, що їм збрехали, то повстали, стіною стали проти озброєних солдатів, що били та скручували чоловіків. Більшість із них знайшло свою смерть у Соловках — «мільйонній могилі України».

Тепер через примус всі мають вступати до колгоспів. Від України чекають одного — «хлєба», який кров’ю та потом трударі поливають, вирощуючи, натомість не маючи нічого, крім міфічного слова «пайок». Тепер у них немає майна, і їсти теж немає — усе відібрано. Україна починає голодувати. Крім загальної біди, у Марії ще особиста — забрано Лавріна. Куди і навіщо її син подівся, бідолашній жінці було невідомо, і вона рушила до міста, аби хоч щось дізнатися. Там їй ніхто нічогісінько не розказав, з тим і прийшла згорьована мати додому, зовсім захворівши від безвиході та відчаю.

Тільки Корній побачив, що у «Пролетарській правді» містилася заява їхнього сина Максима, у якій він відмовлявся від своїх рідних батьків-«кулаків» та ще й до того вимагав «суворої кари» Лаврінові, що був колись йому братом — так зазначалося у записці. Мовляв, Лаврін пов’язаний з петлюрівцями, а, отже, виправдання і пощади йому бути не може. Марія тієї писанини не бачила, пожалів її зранене материнське серце чоловік.
Такого печального Великодня село ще не бачило. Бо саме на це, колись світле, свято більшовики вирішили, що церква «самоліквідується». Що й виконали. Багато речей не вкладалося у голові Марії: за що її менший син сидить у холодній, та чого не можна чесно ростити хліб на своїй землі, як було раніше.

Не шкодувала свого життя Марія — вона вже нажилася, хоч і бачила вдосталь щастя, а ще більше горя. А думки про долю доньки та маленької внучки пекли душу та серце. Лишилися вони з батьком єдиною підтримкою своїм кровиночкам, бо Архипа забрано. Лишилася у господі якимсь дивом шкапина, яку було вирішено зарубати, бо їжі не було зовсім. Що там говорити, коли навіть собаки на вулиці не можна було зустріти — чотирилапих теж з’їли. Голод поступово робив із людей звірів. Усі їхні думки були про їжу, про будь-що, лиш би це «щось» можна було з’їсти і хоч на день продовжити собі перебування у цьому лихому та жорстокому світі. Помирати не хотілося нікому. Одного разу Сергій Гнида та Карпо Фіян не поділили картоплю, що геть згнила, проте вважалася за харч. Ці чоловіки пронесли через все життя гарні стосунки, дружбу, але в цій ситуації, яку для них підготувала радянська влада один друг (Сергій) зарубав іншого.

Здається, що Марії лишилося лиш чекати смерті, проте не могла вона зараз померти, від неї залежали два життя, дві кровиночки. Тож вона шукала бодай що-небудь з харчу та рушала до доньчиного подвір’я. Але прийшов той день, якого вона так боялася — не було вже чого нести, не мала чим їх нагодувати. Корній думав про те, що не має права нічого не робити, не намагатися, хоч чимось допомогти своїм рідним, і він рушив по березову кору та по бруньки. Аж раптом чоловік уздрів здохлого зайця. Це було неабияке везіння. Важко було йому волочити ту тушку, бо сам ледве міг переставляти ноги від голоду, але він знав, що не має права впасти, покинути їх, хоча це був його найбільший страх, що він не зможе подолати відстань додому.

Тим часом хай і з пустими руками та Марія пішла до Надії. Картина, що постала у неї перед очима вдома у доньки вразила її у самісіньке серце: не витримала молода мати мук свого дитяти і не могла нічим зарадити, тож взяла на себе великий гріх і припинила страждання дівчинки. Назавжди. Задушила її власними руками. Здоровий глузд покинув жінку, вона вже не хотіла харчу, тільки сміялася якимсь зловісним та лихим сміхом.
Побачив усе це її батько. Не витримав такого лиха чоловік, задаючись запитання про те, чому так може бути, що поряд живе Максим — інший його син, що ділив з Надійкою материнське лоно — ситий і задоволений. Він не турбується про харч, у нього є навіть м’ясо. А у доньки таке…

Зібрав останні сили докупи чоловік та взяв сокиру, з якою пішов на Максимове обійстя. Без жодного жалю падала раз поз раз озброєна батькова рука на сина. Довго і нещадно наносив він удари, один за іншим, вкладаючи у них весь свій біль та всю ненависть до всього того, що було зроблено з його родиною.

Коли все скінчилося, старий рушив до себе. Марії він нічого не сказав, але вона все зрозуміла сама, пізніше, коли з питаннями про чоловіка прийшли до їхнього подвір’я. Хотіла мати сходити до доньки та не вистачило сили, притягла її до себе рідна земелька, звалилася додолу посеред двору.

Побачив її Гнат та відвів до хати. Вже давно його було пострижено у ченці, а тепер він сторожував колгосп. Чоловік просить у Марії вибачити його за їхню молодість, а ще розказує про підпал її хати. На що та відповідає, що все знає. Вона потисла його за руку, нічого не кажучи. Їм обом все було зрозуміло.

Тоді жінка сказала йому про дочку і попросили для неї хліба.

Гнат дав обіцянку прийти наступного дня, але її не дотримав, але він мав на те причину. Чоловік рушив до Надії, аби нагодувати та побачив, що молода жінка вже була холодна. Вона повісилася, в її пелені було задавлене дитя.

Гукав він до людей, та не спішили виходити спухлі від голоду чоловіки та жінки. Та він був упертий. Врешті-решт, ледве тримаючись на ногах, з’явилися люди. І прийшов разом з ними чоловік, що потайки читав Святе Писання.

Забрано в той же вечір було й Гната. Більше його ніхто не бачив.

Тепер не було коло Марії нікого. Місяць поволі виходило з неї життя. 26258 днів прожила вона на білому світі, зазнаючи і радощів, і печалей, і горя несказанного. Віддала Богові душу Марія. Лишилася сама, мати, яку покинули.