Усі ми трохи Летиція

Ох, як же  довго я збиралася писати відгук. Ніби стояла над купою коштовностей і не знала, як передати їх красу. От і текст усього на 222 сторіночки наскільки багатошаровий, що я не знала, як його весь осягнути. 

Отож, поділюся тим, що найбільше зворушило й відгукнулося. 

Авторка, Віра Курико, журналістка, вона уточнює навіть, що регіональна журналістка. Вона виросла в Чернігові, там і працює, залишалася в обложеному ворогом місті.  Чернігівщина —  місце подій в оповідках Летиції. І вона свій рідний край зображує так, що вам обов'язково захочеться там побувати. Хоч це місце - ніби дірка в кишені Божого пальта, а села звуться Добрий День або Перелюб, де, власне, й народилася Летиція. 

Для своїх коханців Летиція має багато цікавих оповідок, адже вона залюблена в літературу. Як Шахерезаді, їй би вистачило їх на тисячу ночей. Наприклад, про Коцюбинського, який жив у Чернігові й кохав двох жінок. У дівчини навіть є така розвага — водити хлопців маршрутами Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною або до саду Коцюбинського, де все ще росте агава, яка подобається Летиції не менше, ніж колись подобалась письменнику. 

Авторка розповідає, що вона репортажистка і їй погано вдається вигадувати різні сюжети. Та коли дивишся на світ крізь призму літератури, коли в родинні історії додати дрібку магічного реалізму, щоб стишити біль від усвідомлення родинних травм, то й вигадувати не доводиться. 

Ніби на підтвердження цього здогаду Летиція інтерпретує міф про Одіссея і його повернення з війни. Що насправді той повернувся у свій палац в Ітаці досить швидко, а от з війни — не вернувся. 

Про свого батька-ветерана Летиція розповідає коханцям, що він став качкою, а військову одіж залишив на березі.

Це за однією версією. За іншою — він загинув при реконструкції битви під Конотопом 1659 року. А ще за іншою живе собі далі.  Тільки як хоче щось сказати, з його рота лунають постріли.

Коханці Летиції звісно вигадані, бо де ви бачили, щоб чоловіки носили такі дивно-розкішні імена: Северин, Орест, Марко, Єрко...й мали такі творчі професії, як майстер мозаїки, музикант...

Цим дивним чоловікам Летиція переповідає історію свого життя, життя письменників, поетів...і всі вони в чомусь беруться допомагати дівчині. 

Та найбільше Летиція хоче розібратися у власному житті, її хвилює одне питання: чому мама обрала тата -  такого суворого, холодного, нервового. Ніби хтось колись зіпсував йому життя і тепер він псує його своїм рідним. Дівчина не розуміє, як мама могла його полюбити і прожити з ним скільки років. І чому такі стосунки звуться любов'ю? 

В пошуках відповіді на це (насправді наскрізне питання всього твору) дівчина вирушає в Ужгород, де нібито мешкає альтернативний коханий її матері. У Летиції є його фото 20-річної давності й він нібито художник й колись добре танцював ламбаду. 

Взагалі, істина надзвичайно багато важить для дівчини. Чи то через юнацький максималізм, чи через індивідуальні особливості, чи через усвідомлення невіддільності своєї особистості від історії родини і її ментально-географічного вкорінення. А всі її побрехеньки лише лушпиння, що огортає гірку болючу правду.

А відтак, маючи прогалини в цих знаннях, вона не знаходить спокою. 

То ж яку істину  відкриє для себе Летиція в кінці оповіді? Чи розшириться її розуміння любові між людьми, з-за плечей яких визирають очі в різний спосіб обділених, зневажених, знедолених предків?