Валькірія українського степу

До вашої уваги рецензія на не просто історичний роман, а на блокбастер про українську Жанну д’Арк. Так... без французького пафосу, зате з запахом пороху і степового полину. Василь Шкляр написав книгу, яка рве шаблони: ми звикли бачити жінку на війні як жертву або як медика, а тут перед нами отаманша.

Уявіть собі цей дисонанс: 16-річна дівчина, золотокоса, з ніжною шкірою гімназистки, яка керує загоном відчайдухів-головорізів. Це готовий сюжет для Тарантіно, та от тільки це наша реальна історія. Шкляр малює Марусю як містичний символ. Вона - ікона, яка зійшла з покуття, щоб стріляти і карати. Чоловіки йдуть за нею не тому, що вона найкращий стратег, а тому, що вірять: поки ця світла дівчина з ними - смерть їх не візьме, бо вона для них  живий оберіг, Валькірія українського степу.

Романтична лінія як  прогулянка мінним полем. Кохання Марусі та Мирона - це почуття людей, які знають, що завтра їх не буде. Це не «метелики в животі», це судоми. Шкляр показує, що на війні любов стає гострішою, як лезо шаблі,  вона фатальна. Ти любиш, розуміючи, що твоє весілля може стати поминками і ця приреченість додає тексту шаленої, майже наркотичної емоції.

Маруся не вмирає в звичному розумінні - вона розчиняється. Шкляр залишає нам цю надію, цю легенду, що вона просто пішла в туман, щоб повернутися, коли буде треба. Це книга про те, що герої не лягають у землю - вони стають землею, повітрям, піснею. «Маруся» - це естетизація українського опору. Читати варто, аби побачити жіноче обличчя нашої війни - не заплакане, а зосереджене, яке дивиться в приціл. Це гімн тому, що краса - це теж страшна сила, особливо якщо ця краса захищає свою землю.