Здебільшого мені подобається англійський класичний роман, ну там Бронте, Дж. Остен, трохи менше Уайльд тощо. Але з Діккенсом до цього роману поки не складалося. Не можу сказати, щоб на мене справили сильне враження його «Олівер Твіст» або «Різдвяні історії». А ось читаючи «Великі сподівання», я отримав багато задоволення, тепер подумую, може, почитати ще його «Коперфільда»...

Роман мене привернув насамперед своєю життєвістю, чи що. Хоча, з іншого боку, у ньому є зовсім не другорядні персонажі, в яких, якщо вдуматися, віриш насилу. Та ж міс Хевішем, яка побажала залишитися в одному часі і принесла більшу частину свого життя в жертву своїй образі; або Мегвіч, який заробив на каторзі грошей і вирішив вкласти їх у майже незнайомого йому чужого хлопчика, «зробити з нього джентльмена»; та й, за великим рахунком, безмірна доброта Джо також викликає питання. Але чомусь, коли читаєш цю історію, вона сприймається напрочуд реалістичною і такі дивні персонажі питань не викликають. Більше того, в них можна легко побачити, хай і не такі контрастні, але приклади з реального життя. А читаючи про них у автора, отримуєш ненав'язливий урок та матеріал для роздумів. Ось цього, на жаль, не вистачає багатьом сучасним витворам.

Головний герой Піп не викликає особливого співчуття, хоча і відторгнення теж не викликає. Навіть не так: поки він ще хлопець, йому безперечно співпереживаєш і з цікавістю спостерігаєш за його життям серед болотних пусток (вони мене не пригнічують, навпаки, мені самому хотілося б пройтися цими болотами, подивитися на річку, піч для випалу вапна і т.п.). І сестра його, хоч і здається читачеві несимпатичною, але такий вже, видно, її характер, а в важких умовах вона відразу приймає правильне рішення. Я маю на увазі, що вона бере на себе турботу про малолітнього брата. Проте тільки-но Піп обзаводиться своїми «великими сподіваннями» і вони починають реалізовуватися — співчуття відступає. Ти бачиш, як легко він відвертається від своїх старих друзів, домочадців, соромиться свого минулого. Він і сам розуміє, наскільки він не правий, і його часом гризе совість, але він бадьоро кидається в новий для себе світ тринькання і дармоїдства. Це автор характеризує як «бути джентльменом». І я не беруся його засуджувати, оскільки не знаю наскільки інакше повів би себе сам на його місці, і це спираючись на прожиті роки, а будучи зеленим юнаком, перед яким так несподівано відкрилися такі яскраві перспективи?

Хоча один момент у його поведінці мене таки бентежить. Я маю на увазі, як можна без оглядки жити на чужі гроші. Думка про своє несправедливе ставлення до Джо, Бідді його не раз відвідувала, а думка, що він робитиме, якщо його таємничий благодійник зникне, передумає, та мало що? Повернеться до рідного села не солоно хлібавши? Але про таке своє майбутнє він не задумався жодного разу, хоча як на мене, логічно було б потурбуватися здобути професію або ще якось облаштувати своє майбутнє, не покладаючись цілком на незрозумілу манну, яка незрозуміло звідки на тебе падає. Принаймні мені здається, що я не зміг би бути таким спокійним на його місці і будувати плани на Естелу. Та навіть плануючи одруження, що він збирався їй запропонувати, розділити їхнє спільне джерело добробуту?

Але Піп все ж таки добрий хлопець, хоч і зі своїми недоліками (а в кого їх немає?) і як мінімум дві добрі справи протягом розповіді він зробив, це допомога своєму другові та його батькові. Безумовно позитивні герої Джо та Бідді, Піп у будь-який момент міг на них покластися, хоч і не платив тим самим. Піп взагалі був схильний виносити негативні судження про інших, окрім себе.

Кінцівку я передбачав іншою, хоч і пишуть, що вона передбачувана, але, як виявилося, не для мене :). Кінцівка відкрита і в принципі - у мене без нарікань.

Роман "Великі сподівання" називають вершиною творчості письменника. Напевно, так воно і є.