вічний фашизм

Це не політичний трактат і не історична довідка. Це спроба вловити запах зла, який ніколи не вивітрюється повністю. Еко не пише про фашизм як завершену історію — він говорить про нього як про хворобу пам’яті. Його «вічний фашизм» — система звичок мислення, що проростає з повсякденності. Він описує тихий вірус у мові, у побуті, в інтонації, коли «порядок» звучить солодше, ніж «свобода». Тринадцять ознак, які він перераховує. Культ традиції, страх відмінностей, зневага до інтелекту, обожнення сили, презирство до слабких — кожен пункт звучить не з минулого, а з сучасності. Еко не моралізує: він просто констатує. У його реченнях немає патетики, але є щільна напруга. Cправжня небезпека завжди говорить тихо, підсуває готові формули — «єдина істина», «національна гордість», «спільне благо». Це есе — своєрідна анатомія звички до покори. Еко показує, як тоталітаризм не з’являється раптово, а формується з мільйонів дрібних згод, з поблажливих «нічого страшного», із байдужості. Він пише не про минуле Італії, а про вічну можливість повернення цього «вчора», яке так легко маскується під «новий порядок». Читаючи Еко, розумієш: фашизм — не тінь минулого, а завжди чиясь спокуса. Його не можна знищити раз і назавжди, але можна навчитися його впізнавати.