Я довгий час не наважувалася читати такі книги, хоч періодично поповнюю ними свою бібліотеку. Добре розуміла, що читання подібної літератури буде психологічно важким і болісним. Але дев’ять місяців війни не минули безслідно. Щодень життя випробовує нас, загартовує і робить сильнішими. Тож я подумала, що варто прочитати щось таке, до чого раніше не була готова і на фоні чого наше сьогодення видасться не таким вже й страшним. І погляд зупинився на книжці, яка навіть своїм об’ємом викликала побоювання. Це був роман лавреата Шевченківської премії Івана Білика «Яр» від видавництва Український пріоритет .
Перш ніж розповісти про роман і свої враження від читання, зупинюся на історії його створення, адже це дасть розуміння глибинності і унікальності твору. Роман «Яр» - це перший і останній роман автора. Іван Білик розпочав роботу над ним у 1958 році, бувши ще студентом факультету журналістики Київського університету їм.Т.Шевченка, і завершив у 1998 році. Але навіть після завершення вперше роман був опублікований лише через десять років, у 2008-му. Можете уявити, який довгий і тернистий шлях пройшов цей твір перш ніж постати на суд читача. З огляду на те, що «Яр» - це історія України та українців за часів сталінщини, шансів бути опублікованим за часів СРСР роман точно не мав. Мало того, якби «компетентні органи» дізналися про існування твору, то автор міг опинитися за ґратами. Описи Голодомору, чекістських катівень, сталінських таборів, діяльності УПА йому точно ніхто б не пробачив. Але навіть вже за часів незалежності автор не поспішав опубліковувати роман. Можливо, він доопрацьовував його, намагаючись подати читачеві вже у найдосконалішому вигляді. Адже це була завершальна крапка його великого літературного доробку.
Головний герой роману - Максим Нетреба, людина, що пройшла всі кола сталінського пекла. Саме через зламану долю свого героя автор доносить нам весь трагізм тодішньої української історії. Максим Нетреба народився у 1915 році в невеличкому містечку десь на правобережній Наддніпрянщині. Тож на період його дорослого життя випали найдраматичніші сторінки історії нашого краю. Йому було 17, коли від штучного голоду померли найближчі родичі, а вже через п'ять років його, студента-філолога, арештовують за сфабрикованим звинуваченням.
Автор розпочинає розповідь з кінця серпня 1941 року, коли втікач з Верхньоколимського табору смерті Максим Нетреба, неймовірними зусиллями волі та завдяки дивовижним обставинам, повертається до свого рідного містечка Яр. А через кілька днів туди заходять колони німецьких військ і встановлюється окупаційна влада. Максим Нетреба став зерниною, яку розмололи жорна двох страшних режимів: нацистської Німеччини і СРСР.
Важко навіть уявити собі всі випробування долі, через які довелося пройти Максиму. А читати детальні і скрупульозні описи всіх цих подій було неймовірно складно.
Роман побудовано так, що викладаючи лінійну розповідь воєнного і післявоєнного періоду життя Максима Нетреби, автор в кінці кожного розділу повертає читача до подій, що цьому передували - арешт, лук'янівська катівня, етап на Колиму, роки каторжної праці і втеча з табору смерті. Цей бекграунд подається невеликими епізодами, часточками мозаїки, з яких читач складає страшну загальну картину. Ці частини роману читати було особливо важко. Кров застигала в жилах від описів всього, що довелось пережити людям в ті страшні сталінські часи. Вижити в цих нелюдських умовах було практично неможливо. І те, що Максим Нетреба зміг залишитися живим після трьох років катувань, принижень та непосильної праці, а потім ще й після трьох місяців боротьби з суворою природою далекої півночі та голодом, втікаючи з табору, виглядає просто дивом. Та доля готувала йому інші випробування, через які він обов’язково мав пройти.
Я завершила читати цю книжку ще два дні тому, але після пережитого перебувала в такому стані, що писати про це не могла і не хотіла. В душі була суцільна рана і треба було взяти тайм-аут, щоб втихомирити емоції та більш-менш виважено описати свої враження. Але навіть зараз, коли ця буря всередині мене трохи вляглася, я не можу спокійно про все це писати. Я не в силі зрозуміти, чому і для чого люди створюють режими, що здатні нищити мільйони собі подібних, чому насилля стає сенсом життя цілої нації. Адже право на гідне життя - це природнє право кожної людини, дароване Богом. І саме соціум, що побудований на верховенстві права людини, досягає найкращих економічних результатів. Чи не це є найвагомішим аргументом для розвитку демократичного суспільства і подолання будь-яких проявів тоталітаризму та насилля?
Думаю, Іван Білик вірив, що описане в його романі ніколи не повториться. Та, на жаль, сьогодні ми стали свідками того, що непокаране і не вбите у своєму зародку зло може відродитися. Але доля вибрала нас, щоб дати шанс таки доконати цю страшну гідру. І цього шансу ми не маємо втратити.
Ми переживаємо зараз непрості часи. Важко всім, і воїнам на передовій під ворожими кулями та в холодних бліндажах, і цивільним, яких ворог позбавив елементарних життєвих умов та відчуття безпеки, і навіть тим, які виїхали у вимушену еміграцію та щодень перебувають в психологічній напрузі. Але все це нічого в порівнянні з тим, що може статися, якщо ми припинимо свій спротив. Сьогодні ми в небезпеці, але ми вільні. І це найголовніше. Мільйони наших предків, що загинули в м’ясорубці тоталітарного режиму, не мали цього привілею. І пам’ять про них має стати головним дороговказом у нашій боротьбі.
Я довгий час відкладала читання книг про страшну українську історію. Я боялася що психологічно не витримаю такого емоційного навантаження. Після роману «Яр» я вже не боюся. Цей психологічний бар’єр пройдено. Мені складно заохочувати вас пройти мій шлях і прочитати роман Івана Білика, адже розумію наскільки важким буде це читання. Але якщо ви відчуваєте, що ваш дух стійкий, воля сильна, а ненависть до ворога ще недостатня, то прочитайте цей фундаментальний твір. Він додасть вам стимулу для боротьби і відкриє багато цікавих сторінок української історії. Пам’ятайте, незнання уроків історії не звільняє нас від відповідальності.