Жахіття Данвіча

У центрі історії ізольоване й покручене селище, де природа здається чужою, а місцеві жителі мовчать більше, ніж говорять. Там народжується дитя, що росте неприродно швидко, збирає заборонені знання й відкриває шлях тому, що не має імені... або має ім’я, від якого розколюється розум. Лавкрафт майстерно будує атмосферу — не через дії, а через передчуття. Його мова — густа, як туман над болотом, кожне слово — тріщина в реальності. Читач не бачить чудовиська одразу, бо справжній жах не у формі, а в невидимості. У відчутті, що світ — це тонкий шар над безоднею, і варто йому тріснути — нас засмокче темрява, позбавлена часу, логіки і людського сенсу. Та за всіма тентаклями, жертвоприношеннями й древніми богами ховається глибше запитання: що буде, коли людина забажає пізнати те, що не для її очей? Чи витримає її розум? Чи має вона право?