Я продовжую свої літературні подорожі для ознайомлення із маленькими народами світу. Цього разу я мандрую до Антильських островів, і як я зрозуміла, що дана книга дещо біографічна - пращури Жозефа Зобеля - вихідці із Сенегалу, яких насильницьми методами переправили через Атлантику у рабство для культивації тростини. Саме на Антильських остовах розгортаються події, в часовому проміжку - це середина минулого слоліття. На той час уже як майже сто років пройшло від відміни рабовласництва, але чорні і далі відчували на собі гніт білих плантаторів.

Жозе проживає разом з бабусею, яку він називає мамою Тіною, щодня вона ходить на плантацію за мізер обробляти тростину. Найбільша мрія мами Тіни - аби її внук здобув освіту, - "вибився в люди" і для нього це єдиний шлях не гнути спину так як це доводиться робити їй.

Історія чуттєва і дуже прониклива, читаючи її неодмінно будеш співпереживати за долю Жозе, радіти його успіхам, і сумувати у моменти його невдач. Вона дозволяє побачити, як за картиною успіху молодої людини стоять непомітні близькі люди, ті які залишаються підґрунттям й основою, на яких й тримається краще майбутнє нащадків.

Але не завжди досягнення цілей супроводжується радісними моментами, в цій історії є й місце суму. Ця історія проникає у саме серце, і перевіряє читача на його черствість.