Вірші Тараса Григоровича Шевченка

Поетична спадщина Кобзаря величезна. Він мав особливе поетичне чуття, вмів не тільки красиво віршувати, а й обирав теми, які торкаються струн душі кожної людини. Саме тому їх читають не тільки в Україні, а й у всьому світі. Для нашого народу — «Кобзар» не просто настільна книга, її навіть часто порівнюють зі Святим письмом. Це дійсно святі для нашої Батьківщини рядки, які не втратили свою актуальність навіть сьогодні, через десятки років після їх написання. Вірші Т. Шевченка мають знати і передавати із покоління в покоління, бо вони дають мудрість, а також розуміння величі нашого народу.

Писав він про все те, що близьке будь-якій простій, земній людині: про рідну землю, про прекрасні почуття до жінки, про неньку та родину, а також Кобзар часто описував неймовірну красу природніх явищ, чи природного світу взагалі.

У цю збірку були вибрані найбільш відомі та визначні твори автора.

Вірші про Україну

Тарас Григорович багато років не жив на Батьківщині, але на те були вагомі причини. Проте він завжди пам’ятав, звідки він родом, хто його батьки. Також він уболівав за долю українців та за рідну землю. За свої переконання і твори неймовірної краси він багато років перебував на каторзі. Особливо важко йому було тоді, коли забороняли і писати, й малювати. Але йому вдалося обійти всі заборони — і прекрасні твори з’являлися з-під його пера, випромінюючи любов, добро та сум за Україною.

Вірш «Думи мої, думи…» огорнутий стражданням та сумом, що охопив поета, який давно не ступав на рідну землю.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?...
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, –
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...

Вірш «Заповіт» знає кожен українець і не тільки. Він став всесвітньо відомим. Автор мріє про Україну — щасливу та вільну землю, з хорошими людьми — щирими українцями, на ній.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Поезії про любов

Кохання — чисте, святе, прекрасне почуття. Поет певний цьому. Але знає, що зрада — гірше всякої муки. За своє життя Т. Шевченко закохувався не один раз: це були і юнацьке захоплення і палкі почуття. Жінкам, яких він кохав, поет присвячував ніжні, інколи печальні рядки.

Першим його коханням стала дівчинка Оксана. Вони разом випасали худобу. І почуття були взаємні, проте весіллю бути не судилося. Довелося молодому Тарасу покинути кохану, від’їжджаючи разом з паном. Та перше, невинне та чисте, як роса, почуття залишилося у пам’ята поета назавжди. Для своєї коханох він написав цей вірш.

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому…
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались...
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старії... – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла,
А що за дівчина була…

Уже в більш дорослому віці Тарас Григорович відчув палке почуття до Ганни Закревської. Звичайно, що свої сердечні муки він виклав віршованими рядками на папір.

Г.З.

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ....
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі….

Вірші Тараса Григоровича, присвячені матері та сім’ї

Що може бути ріднішим за серце матері, її добрий погляд та ласкаві руки? Родина — гніздечко, з якого ми виходимо у світ. Саме тут ми вчимося не тільки говорити та ходити, батьки нас вчать розуміти хороше та погане, відрізняти добро від зла та ставати справжніми людьми.

Жінка, особливо мати, оспівана у поетичному доробку автора у багатьох віршах. Він її поважає, любить, захоплюється нею та прагне захистити. Особливо захисту потребують, на думку поета, знеславлені жінки, ті, що стали матерями без чоловіка. Саме він вперше про це заговорив. Поема «Катерина» — яскравий приклад подібний віршових творів. Т. Шевченко не пропагує життя дівчат «не за законом традицій», проте і не засуджує їх, як це, зазвичай, було поширено в народі його часу. Коли вже так сталося, то дитина не винна, а люди робили винуватими й дітей — «байстрюків».

Катерина

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами…
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила…
Сидить батько кінець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні:
"Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила...

Вірші Т. Шевченка про природу

Тарас Григорович, як митець із тонкою душею, помічав красу навколишнього світу. Він намагався зобразити природу у ситуації, коли на Україні мирне й розмірене трудове життя. Однією з найкращих поезій цієї тематики став вірш «Садок вишневий коло хати». Написав його Кобзар у засланні.

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Твори автобіографічного спрямування

Т. Шевченко неодноразово писав автобіографічні вірші про сирітство, адже і батько, й мати ще малого Тараса померли, до того ж він став сиротою-кріпаком. Дитинство його мало дуже невелику кількість хороших моментів.

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.

Поетичний спадок Тараса Шевченка отримали всі українці. Він став для нас пророком, який розказав нам те, що ми маємо сьогодні. Кобзар закликав нас єднатися, це і треба робити: боротися з ворогом, цінувати свій народ, кохати, любити природу та в мирі гідно виховувати нове покоління.