«Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Саме такою ніцшеанською тезою хочеться почати розповідь про цю книгу. У ній ідеться про юриста та волонтера Валерія Макеєва, котрий пробув у полоні терористів так званої «ЛНР» 100 днів. Це ув’язнення стало основою для книжки, особливого публіцистичного документу про російсько-українську війну в XXI столітті.

Тортури, знущання, катування, жорстоке побиття, приставляння пістолета до скроні, психологічний тиск, жахливі побутові незручності – це неповний перелік усього, що доводиться терпіти нашим українським бранцям. За офіційною статистикою, сепаратисти ув’язнили близько 200 українських вояків, але справжню цифру, звісно, не скаже ніхто. Адже правда незручна для політиків, у цій великій політичній грі між Києвом і Москвою прості люди лише пішаки.

Книжка Валерія Макеєва, досвід стоденного ув’язнення в Ровенківському підвалі відсилає нас до феномену українського дисидентства, його, так би мовити, таборового виміру. Те, що свого часу пережили Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Левко Лук’яненко та багато інших. Звичайно, я не ставлю Макеєва у один ряд із цими діячами, тут не йдеться про часові рамки ув’язнення, або внесок у розвиток культури. Ідеться саме про опір системі, українській корумпованій та постсовковій системі, яка руками терористів спробувала знищити громадського активіста та волонтера Макеєва.

Унікально, але цей полон, читання книги відкриває очі на просту істину: не всі по той бік барикад погані, не всі наші хороші. Під час перебування у підвалі у волонтера Макеєва стався серцевий напад. У лікарні йому допомагали просепаратиські лікарі, кажучи, що вони його ненавидять, але з тим вони принесли теплий одяг, книжки. Ополченець-шахтар дав фірмову ахметівську футболку «ДТЕК» і шахтарську робу. Один із охоронців приніс у камеру Макеєву станок для гоління. Це може побутова дрібничка, але в тих умовах – дуже потрібна річ.
 

Читайте також: 9 нових книг про АТО

Багато в книжці історій про ополченців, які із «патріотичних» міркувань пішли захищати Донбас від бандерівців, яким просто нема що їсти, які за рахунок цієї війни намагаються вирішити особисті питання, себто втекти від сімейних проблем або від сплати кредиту в банку. Є такі, які задають Макеєву цілком, здавалося б, риторичні питання, на які складно відповісти: «Валерчик, ну чего меня терористом называют? Жрать мне нечего – вот и пришел сюда, в ополчение» (с.59); «В ополченців «ДНР-ЛНР» бувають складні запитання, на які непросто відповідати. Коли мене затримали у Волнухиному (за півтора десятка кілометрів від Луганська), командир одного підрозділу… поставив мені просте запитання: «Ти там хлопців зі Львова на блок-посту в Лутугино бачив? І які питання? Вони зі Львова прийшли бомбардувати мій Луганськ. Я тут живу, тут живе моя сім’я. Які питання до мене, чому я взяв у руки зброю?»« (с.77). Якщо говорити про «наших», то є тільки один епізод, коли автор в’їхав у Лутугине 15 серпня, то побачив… декілька груп п’яних українських вояків. Автор книжки «100 днів полону…» хотів присоромити вояків, мовляв, не личить героям випивати, адже їх підтримує увесь світ, потім озброєні чоловіки почали з’ясовувати стосунки. Хоч у іншому місці автор говорить, що у ополченців постійно відбуваються тотальні, некеровані п’янки. І їхні дії закінчуються бійками, сварками, стріляниною. Себто все не так просто, коли ситуацію бачиш на власні очі, усе не так однозначно, як показано це в телевізорі. Кожна ситуація у цьому конфлікті вимагає неоднобокого висвітлення, а детального спостереження та вивчення. Тільки за таких умов можлива неупереджена оцінка воєнного лихоліття в Україні у XXI cтолітті.

Філософи стверджували, що нема абсолютного зла, так само і абсолютного добра. Люди залишаються людьми будь-де: чи це війна, чи мирне існування. Чому виникла ця війна? У чому її витоки? Існують безліч думок політологів, військових стратегів, політиків, громадських діячів. Думаю, ми свого часу не почули Донбас, закривали очі на його проблеми. Наша глухота й нездатність налагоджувати контакт із людьми іншої ментальності й світосприйняття, із людьми, які живуть на території України, але духовно й ментально не є українцями – призвели до цього конфлікту. Адже там, де нема України, її кодів та символів, історії та традицій, мови та звичаїв, то на цьому місці буде інша культура, зовсім інша історія і її символи. І ми з екранів телевізорів спостерігаємо, як нищаться будинки, вмирають українці із обох боків, діти стають сиротами, їхні батьки інвалідами, населення бідує і голодує, знищується генофонд української нації, руйнуються підвалини культури й духовності. Тільки зараз ми почули голос волаючого у пустелі, тільки нещодавно почалася українська експансія на Схід, на звільнені від ворога території. У Біблії, яку дуже часто цитує Макеєв, написано: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає» (Євангелія від Матвія 13:9). Отож, маємо чути Донбас, так само і ті, хто там, мають слухати, розуміти і прийняти усім серцем Україну. Інакше ця війна надовго, інакше й надалі литиметься кров і в ирій піде не одна Небесна Сотня.
Яр Левчук
Фото – Інна Іщук
ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/42369/)