Неси, неси свої води, Черемоше. Повідай світу про солодку Дарусю, про долю ії незавидющу, про смуток і біль України, про землю, стоптану солдатськими чоботями руминів, німців, поляків, совєтів. Тобі добре, ти, навіть, як і плачеш, то не видно. Умієш сховати сльози рясні, росу солону, смуток вогкий і несамовитий. От тільки стогону сховати навіть ти не в силах. То ж стогни, може почують тебе десь там в блакитних небесах білосніжні янголи, може зглянуться над небогою, може... "Люди не люблять тужити. Вони взагалі нічого не люблять." Люди заздрять на добро сусіда, на худобину більшу, курку жирнішу, дружину кращу. Погано живуть- зле, любуються- от теж не сповна розуму. Людям завжди знайдеться про що поговорити-потеревенити, або ж просто почесати язики. Як от про Дарусю. Дурною ії рахують, називають солодкою, вважають німою. А того не знають, що вона можливо розумніша за інших, і розмовляти вміє, просто ні до чого їй це. Не потрібні ті розмови, бо сказати нічого, все в минулому залишилось, в тих часах, коли татко називав ії солодкою, найгарнішою, коли голова не боліла, чорний смуток не надходив грозовою хмарою. І стрічки ті, що вішає тепер на деревах, то все спогади про минуле, то ії слова, кольорові, яскраві, ті, що вона вже не скаже ніколи, бо немає потреби. Відійшло. Тим більше, що "люди самі її відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство." Вона терпить. Вона багато чого терпить. І насмішки. І, як уже сказано, біль німий, що чорною ямою затягує ії у пропасть, примушує по груди занурюватись у холодну воду і залишатись там до німоти в тілі та до ясності у голові. Дивувалися односельці. Та зрештою звикли. Що взяти з солодкої Дарусі? Вона ще й не те може втнути- , он в землю закопається і лежить собі цілий день. Як вам таке?  Солодка, дурна, дивна... "Не від роду — від судьби." "Але вона не дурна, то люди думають, що вона дурна, бо не така, як усі." Бо зростала у сім'ї люблячій, але в країні скривдженій, зі всіх сторін всякими властями нелюдськими окупованій. А люди ж бо іноді гірше звіра, страшніше пропасниці, лютіші зими морозної. А хіба винне дитя у гріхах батьків? Та й гріхи, по правді, надумані, висмоктані із забобонів, змішані з релігією і людськими заздрощами.   Ось і ходить тепер солодка Даруся до тата на могилку. Носить йому їсти, розповідає про життя. В оточенні собак зі всього села, замотана у хустку, "Михайлове чудо" чимчикує до батька "в гості"... Бо з'явилась, було, у неї, одна відрада в житті, та й ту відібрали... Одежа солдатська, доля людська.... Черемоше, ти розкажеш всім про цю драму? Про біль, про важкість, про несправедливість? Розповіси про дівчинку, яка так і не виросла, бо, забравши дитинство, їй не залишили нічого, лиш спомин страшний, що солодке- то зло? Не приховуй нічого, нехай люди знають, бо є ще не байдужі на цим світі. Лихих багато, але співчутливих більше.   "...Життя і війна тривали одночасно, водночас залежні і незалежні одне від одного." От де є правда...