Пригоди Джено тривають

Друга частина про італійського хлопчика Джено, що шукає своїх батьків, є трохи більшою за обсягом від першої, але я не можу сказати, що мені було цікаво читати. Банально вчора я читала Рея Бредбері, і мені подобалося, була логіка викладу. Також логіка є у фентезі про Пітера Пена і про Гаррі Поттера, про Артура і мініпутів. А от у романі про Джено все заплутано. Таке враження, що Муні Вітчер сама вигадала казковий світ і сама кайфує від того, а що читач (у даному випадку - я) не може зрозуміти й половини правил, то це проблеми читача. Ці кодекси з правилами - то просто знущання, хоч наприкінці тому пані письменниця дає витяги з них, але я, чесно, не дуже горіла бажанням витрачати час на це.
Так, перші сто сторінок другої частини є по суті екскурсом у першу частину. Джено повертається на декілька тижнів до дядька Флебо Молекули в Італію, чомусь відвідує стару аптеку, в якій працювали його батьки, для чогось тягне із собою однокласника, який мало що розуміє, цей похід бачить ще одна школярка, яка теж нічого не розуміє. Тут авторка ще домалювала кречета, який прилетів до нашого світу і тим самим змусив Джено порушити правила і потім отримати покарання. І сокіл же носить золоту прикрасу на лапці, яка стискає її до крові. Ще й птах уміє писати по-людськи і періодично залишає Джено послання. А потім знову Джено повертається до чарівної школи. Він тепер знає, що в нього є брат Рене, і тому завданням є не лише пошук батьків, а й повернення брата до реального світу. І брат, і пташка є бранцями голови школи - суммуса Ятто фон Цантара. Дивно, чому цей німець не вбив нашого героя в першій частині, коли хлопчик завжди йому заважає. Письменниця додає трохи нових героїв, аби ми не втомилися від інтернаціональних імен і прізвищ. На додачу до лікаря з Росії, що ходить у шапці-ушанці, зʼявляється сапієнса з Вірменії. Підозрюю, що діти, читаючи другий том, слабко усвідомлюють, що є така країна. Знову негативно ставляться до Джено польська школярка Войцик та хлопчик з єврейським прізвищем Ліпман зі США разом із японським маленьким магом. Компанію сліпій Суомі складає її сестра, доволі гарненька краля. Як і учні, вчителі у школі теж поділені на прихильників і противників Джено. Читаєш нібито новий том, а розгортання сюжету є продовженням першого. Якби не друїди та Ірландія, можна було б заснути. Недаремно моя сестра у підлітковому віці так і не дочитала Джено, хоча Гаррі Поттера проковтнула за декілька днів. Тому моя думка така: книга про Джено є вартою уваги, її можна рекомендувати до прочитання, можливо, вона навіть захопить, але порівняно із більш відомими і визнаними дитячими фентезі вона є значно слабшою та розтягнутою.