Журналіст і публіцист Олександр Карпенко переродився у прозаїка. Процес не такий уже болючий і травматичний, не почався він з чистого аркуша паперу, не звалилася його проза з неба, не впала кометою на грішну землю.

Збірка Карпенкових оповідань навіяна сучасною війною, про яку він писав для газет. Це АТО він бачив на власні очі, нюхав фронтовий порох у відрядженнях на Схід, ділив хліб-сіль з «Донбасівцями» та хлопцями з «Київської Русі», більшість яких уже забрала чорна вдова з косою. За українську свободу вони заплатили дуже високу ціну — власне життя, полігши в боях за рідну землю, вони проросли віршами, оповіданнями, романами і повістями на ґрунті української літератури. Герої війни стали героями літератури, народивши нові сюжети й нові теми, які так чи інакше вкладаються в історичну канву багатовікової боротьби українців за власну незалежність, зокрема від імперсько-шовіністичної РФ із її злим й огидним сатрапом.

Олександр Карпенко. Колесо часу — К.: ТОВ «СІК Груп Україна», 2017. — 310 с.

Усе повторюється, все нове — це давно забуте старе. Ми всі в «Колесі часу», у коловороті історії, те, що було з українцями сто чи двісті років тому повторюється, набуваючи просто інших форм та назв. Ця влучна метафора Олександра Карпенка дуже актуальна в наш час, вона спрямовує нас усіх заглиблюватися в історичну правду, шукати якого ми роду й племені, звідки наші корені. Представлені автором захисники Вітчизни не з’явилися нізвідки, це не перекотиполе чи люди без генетичної пам’яті. На підсвідомому рівні у їхніх жилах бурлить кров минулих століть, нинішні оборонці східних кордонів увібрали найкращі героїчні риси своїх предків з княжих часів і до сьогодення.

Двадцять оповідань вміщено в книзі «Колесо часу», десятки й десятки понівечених доль змалював київський прозаїк.

Кожен з його художніх творів можна розглядати як документ доби, як приватну історію людини, яка опинилася перед складним екзистенційним вибором: іти на війну, захищати рідну землю й померти за неї, або відсидітися в тилу, займатися повсякденними справами й не зважати на війну. Війна — це виклик для людини, карпенкові герої його приймають і стають на прю зі смертю. Автор не змальовує боягузів чи пияків, малодушних чи розгублених персонажів. Філософія його героїв — це подвиг, мужній вчинок, ламання себе заради вищої мети, переборювання власних страхів і слабкостей, аби довести собі та іншим, що українець — це той, хто кров’ю платить за власні погляди й непорушність українських кордонів.

Герої «Колеса часу» — люди землі, вихідці з сіл.

Вони прості аграрії, фермери, господарники, будівельники. У них нема заморочок міських жителів. Їхня філософія простіша й чистіша, є чорне, і є біле.

«З цього боку добро, з іншого — зло, яке треба загнати в пекло»

міркує один із його персонажів Максим в оповіданні «Бур’ян». Його персонажі, ніби виростають із землі. Коли її топче ворожий чобіт, їхнє серце й душа здригаються, вони не зносять її кривд та печалей. У них прості й щирі імена: Матвій Ластівка, Микола Одинець, Андрій Ваколюк, Данило Семенець, Віктор Сірик, Іван Загорулько, Петро, Максим… Коли автор переносить читача у минулі епохи, то тут вже екзотичні прізвиська: Ол, Дор, Вія, Край, Гир.

Зі сторінок його прози, окрім сумнозвісних донецьких міст, постають українські села: Антонівка, Карпівка, Соснівка та інші. Чи не в кожному оповіданні акцентується увага на походженні вояка, його корінні, заритому в сільській глибинці. І зараз багато хто вважає, що село — це колиска української духовності, моралі та традицій, життя героїв автора є прямим доказом цієї тези.

Сюжети оповідань Олександра Карпенка нікого не залишать байдужими.

Своїми незвичайними поворотами і яскраво виписаними долями, вони розтоплять навіть кам’яні серця, зачерствілі й байдужі до цієї теми душі. Брат убиває брата на війні, а потім стає рідним сином для родини загиблого; трикутник кохання під час бойових дій, мікровійна атошників з мажорами, боротьба ветеранів проти рейдерів і шахраїв, любов між вдовою АТО і ветераном війни. У книжці знайшлося місце також і для жіночого образу, оповідання «Надія вмирає останньою» присвячено українській поетесі, голові Міжнародної громадської організації «Четверта хвиля» Анні Кісіль. Та ще багато оригінальних, неповторних, захопливих історій в «Колесі часу». Автор бере читача і простотою думок, і водночас їхньою глибокою народною мудрістю, так хвацько повертає сюжетну канву й, змальовуючи військових, доходить до самих глибин українства, засадничих основ життя українця.

Соковита й смачна українська мова, мова Михайла Стельмаха і Олеся Гончара, нею говорять прості люди, нею послуговується сам Олександр Карпенко, такими словами промовляють до читача його герої. Густа, метафорична, багата на фразеологізми й лексичні звороти мова привертає увагу, полонить своєю красою та витонченістю. Ця мова ллється як пісня:

«Cонечко саме ховало свою розпечену макітру за небокрай»

«Тихо, наче у вусі, навіть собаки принишкли, тільки комарі дзижчать та останні бджоли ідуть на посадку на свої медові аеродроми»

«Блокпост досить успішно огризався, виручали довгі й замашні, як крила вітряка, руки Івана. Він поставив біля себе ящик із гранатами і розсівав їх по полю, наче добрий сівач, замінивши собою кілька автоматичних гранатометів»

«Є хлібороби, а є смертороби, ти один із них, сівач і жнивар в одній особі, що посіяв своїм ПЗРК, те й зібрав…»

Це тільки деякі смачні й запашні фрагменти з оповідань, а їх насправді набагато більше. Це ще одна з причин того, чому варто взяти до рук нове видання.

Проза Олександра Карпенка стовідсотково українська, написана для українців і, що, найважливіше, вона про українців у цій кровопролитній війні проти російського окупанта.

ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/49472/)