VIII
Січовик
Зараз Піски — величезне село, а років сто п’ятдесят тому на цих землях стояли маленькі хутори. Хати практично не будувалися, більшість населення робило собі інше помешкання — землянки. Земель було вдосталь, тож кожен, хто бажав, мав змогу отримати під свої володіння, стільки сам захотів. Тож люди поселялися, поки хутори об’єдналися в одне село, яке отримало назву Піски. Назвали його так через те, що всюди поблизу села ґрунт був піщаним.

Козак Мирін Гудзь став мешкати в Пісках. Це був чоловік середніх літ, але, хоч його молодість давно минула, він був красивий, міцної статури, з довжелезними вусами та оселедцем, заправленим з вухо. Одного разу, полюючи, він доїхав до хутора і вирішив навідати давнього друга, теж січовика на ймення Заєць. Там, поблизу копаночки, він випадково стрівся із Зайцевою донькою — Мариною. Запала йому дівчина глибоко в серце, та й взяв він її собі за дружину. Козаччина лишилася за плечима, в минулому, тепер вони з дружиною стали мирно займатися хліборобською працею. Народився у їхній родині син Іван.

Ще у малому віці любив Ґудзів син гратися у військо, слухаючи батькові оповідки, але мати не хотіла козацької долі єдиному синові, тож з усіх сил навертала Івана до сільського мирного буття. Старання матері не пройшли даремно, тож маючи півтора десятки літ, Іван став уже приглядати за худобою та землею на рівні з батьками.
Жителі Пісок були людьми вільними, проте навколо тільки було й чути про кріпаччину. Мирін, у жилах якого текла справжня козацька кров, який ще не так давно хоробро бився у боях за справедливість, не міг спокійно слухати ці розмови. Він сумував і дуже переймався, що тепер люди стали хвилюватися тільки за себе, а що робиться поряд — байдуже, а ще не міг втямити і прийняти, як то тепер стало, що свої своїх же женуть у неволю.

З цього приводу він починав сварки з односельчанами, намагаючись їм довести, що вони мають обстоювати свою свободу. Але його не чули. Коли хтось і підтримував ці розмови скаргами на панські знущання, то тільки словами це і закінчувалося, всі корилися.

Син Іван уже був парубком. Мирін прийняв рішення, що треба вже ставати його єдиній дитині до пари. Одружили Івана на Мотрі, що була дочкою козака Кабанця.

Після весілля прожили вони три роки і нажили трьох синів-соколів: Максима, Василя та Ониська.

Старшого онука дуже любив дід Мирін, бо знайшов у ньому споріднену вільнолюбну душу. Максим обожнював слухати дідові оповідки про січове життя і мріяв про нього.

IX
Піски в неволі
Врешті-решт і піщани потрапили до неволі. Подарувала цариця їхнє село генералові — панові Польському, за хорошу службу. Приїхав він до селян із жидком на ймення Лейба. Виступав перед селом, розказуючи народові, що вони тепер — його власність. Звісно, що люди гнівалися, пішов гомін натовпом. Не сподобалося те панові. Ударив він когось у перших рядах з усієї сили. Та й поїхав разом зі своїм прихвоснем Лейбою. Але на цьому не скінчилося. У Гетьманському сказав він, що піщани бунтують, і до села була прислана рота з москалів.

Люди перелякалися не на жарт. Тепер пан ходив у кожен двір і робив опис усього майна.

Мирін Ґудзь був чоловіком розумним і вчасно зумів отримати папери, що підтверджували, що він та Іван — козаки. Тож волю вони не втратили, на відміну, від більшості місцевих мешканців.

Вранці по селу ходив війт і гукав на сходку на площі. Коли всі зібралися, приїхав генерал і сповістив, що в їхнє життя він втручатися не буде, вони матимуть змогу господарювати, як і раніше, але він буде брати з них податок за користування його землею.

Не відразу, та все ж, селяни погодилися на такі умови. Генерал поїхав і більше не з’являвся.

Господарювати і виконувати панську волю залишили Лейбу. В скорім часі він придбав собі хату, привіз жінку та купку дітей та зробив шинок. Хоч жид був чоловіком нетутешнім та швидко став своїм, особливо цьому сприяла його діяльність, як шинкаря, а горілку він продавав за нижчою ціною, ніж сільські. Ще трішки і він обсадився худобою, біля якої поралася найнята жінка Гапка.

Піски все росли та розросталися. Все меншало землянок, а згодом вони зовсім зникли, натомість селяни будували мазанки, які білилися і доглядалися, тож село стало виглядати чистим та чепурним.
Козакові Миронові не вдалося до цього дожити. Не змогла козацька вільна душа змиритися з усім тим, що коїлося довкола.

X
Пани Польські
Десятиліття піщани належали панові—генералові, та не відали вони, що ще не зазнали справжнього горя від панів. Коли генерал помер, до села мала приїхати пані з дітьми. Щоб їм було де жити, стали будувати новий палац. Прикажчики старанно підбирали підходяще місце, аби догодити генеральші. На те, що на найкращій території стояли дві хати ніхто не зважив, тож їх було зруйновано, а селян вигнано.

Саме для будівництва нового маєтку вперше людей зігнали на панщину: вони займалися і будівництвом, і обмазували готові стіни.

Чоловік призначений прикажчиком мав прізвисько Потапович. Він довго і вимогливо тренував селян до стрічання пані. Та всі ці потуги були марними, бо генеральша «втомилися з дороги», тож на людей не спромоглася навіть кинути оком, не те, що заговорити. Навіть старожили села, що стояли за традицією з хлібом та сіллю, не були нею поміченими. Сама ж пані була худорлявою та зовсім не гарною і нагадувала скоріше засушену рибину, ніж жінку.

Ще з панею приїхали менші діти — сини, яким було десять та дванадцять років. Вони були злими та розпещеними. Перше, що зробили —поскубли дітлахів, що прийшли їх зустріти.

Хоча генеральша була задоволена своїм новим домом, проте не захотіла перед своїми вікнами бачити селянські хати, тож їх, за наказом пані, було знесено.

Піски були налякані та обурені, але ніхто не насмілювався відкрито протестувати. Ті, хто не зміг коритися новим порядкам і дурнуватим наказам, просто втекли зі свого рідного краю. Решта населення, зціпивши зуби, терпіли та корилися новим забаганкам.

Минув деякий час, панські сини підросли, і їх було відправлено на навчання, та сумувати генеральші не довелося, бо, освоївши науки, вернулася до матері найстарша дитина — Віра Семенівна.

Аби панночка не мала змоги перетрудитися у догляді за собою, до неї приставили покоївку Ганну, що була донькою Кирила Очкура. Коли той віддавав свою кровинку до палацу, сприймав це, як прощання з нею на віки.

Наступні два роки по черзі повертаються з науки ще дві доньки панів. Все більше люду забирають працювати дворовими, бо молоді панянки мають вийти заміж, тож все частіше грають у палаці музики і відбуваються бали. Звісно, що гостей треба годувати і поїти, а ще челядь теж має щось жерти, тож все більші податки селяни віддають генеральші, все частіше несуть до палацу домашню живність та городину.

Все вдалося. Дві панянки вийшли заміж за представників багатих панських родів. Їхнє одруження гулялося так, що й цариці того не снилося. А найменша донька розлютила матір не на жарт, бо вийшла заміж за звичайного хлопця, сотникового сина Саєнка.

Коли дівчата покинули палац, а хлопці ще не повернулися, засумувала генеральша і вирішила віднайти собі розраду в котах. Завели їх у палаці дуже багато. Звісно, що за ними треба було добре доглядати, тож до них була приставлена селянка на ймення Мокрина. Сім’ї вона не мала — рано овдовіла, тож і дітей у неї не було. Доглядала за котиками: великими та малими, жінка старанно та відповідально. А роботи біля них теж було не мало: і вичесати шерсть, і нагодувати, і прибрати. Та тут сталася прикрість: вона випадково задавила кошеня, притиснувши дверима. Наступного дня все село побачило покарання, яке вигадала для Мокрини жорстока пані — вона обмазувала панську кухню, а на шиї у неї була причеплена мертва кицька.

Пані не мала любові ні до кого з челяді: була вона до всіх зверхньою та злою, тільки Степана, що служив камердинером любила, бо знала за що. Але одного разу, чомусь, вона вирішила, що до нього має симпатію горнична дівка Уляна. За це її було нещадно бито батогами, хоча вона не відала й за що. Степан же, розуміючи, що і йому може перепасти на горіхи, мерщій зник. Чи то від цього, чи ще з якої причини, та пані сильно заслабла, і днів через три віддала Богові душу.

Звісно, що пустувати палац не мав і керувати володіннями комусь було треба, тож у Піски повернувся старший з паничів. Він був високим, занадто худорлявим та рудим. Йому не були до вподоби материні кішки, тож він їх всіх порозганяв, також слідом за ними з палацу пішли і всі чоловіки. Дівчат же він не пропускав повз себе жодну. Але найбільше за всіх він вподобав Уляну, яка була красунею несказанною та ще й до того гарної вдачі.
Близько половини року панич жив у Пісках, а потім повідомив про те, що буде від’їздити на невизначений термін. Перед тим, як полишити маєток, викликав він до себе Уляну. Дівчина отримала від панича п’ятдесят карбованців та була відпущена з палацу.

Жити вона не мала де, тож її прийняла до себе дядькова жінка. Через кілька тижнів її взяв до шлюбу Петро Вареник, який служив лакеєм у панів. І, хоч весілля було не так давно, через три місяці народила Уляна хлопчика Івана — панського сина (Чіпчиного батька).

Рік жили піщани без панів, тільки прикажчик віддавав їм накази. Та потім обидва паничі приїхали до маєтку, але вже не самі, а в парах. Усі забаганки молодих сімей виконувалися і коштували чимало: і грошей, і селянського поту та крові. Прийшли в село злидні. Вперше за всю історію в Пісках з’явилися крадії. Цей факт не сподобався паничеві Василеві Семеновичу, побоявся він тут лишатися і переїхав у Красногірський хутір. А там вже почалися ще більші гульбища. Місцева знать навіть прозвала палац «Меккою», бо туди, наче на паломництво, з’їздилося все панство.

Згадав, щоправда, пан і про сина — взяв його у горниці. Та Іван уродився ледащом і втік із палацу.
Розростався рід панів Польських. Народили молоді панські дружини нащадкам генерала десяток доньок. Не були вони красунями. Скоріше нагадували циганчат, але з такою знаттю багато хто хотів породичатися, тож панночок порозбирали заміж досить швидко. Тепер в усьому повіті заправляли пани Польські, чи то через зятів, чи то через інших родичів, які були призначені на різні вагомі посади: урядників, суддів, підсудків тощо. 20-60-ті роки були страшним важким ярмом для селян, в яке їх запрягли пани Польські.

ХІ
Махамед
Мирон з дружиною Мариною покинули цей світ, і їхній син Іван господарював тепер уже зі своєю жінкою та залучав до допомоги своїх синів. Усі працювали, тільки старший Максим, з яким запалом брався до роботи, рівно з таким самим і кидав її. Все не давали йому спокійно жити оповідки, що їх правив покійний дід. Козацької слави хотілося Максимові, а не простого хліборобського життя.

Змалку хотілося йому якихось пригод. У селі хлопчина швидко їх собі знаходив. Колись він так розлютив бугая, що той погнався за ним і не зміг перескочити тин, через який плигнув сам Максим. Тож у бика з’явилася кровава червона дірка у пузі. Добре перепало від батьків на горіхи Максимові, але переконань його і бажання пригод не змінило. Тож невдовзі він вже осідлав барана, а ще через деякий час чіпляв до телячих хвостів палки і задоволено спостерігав за тим, як перелякана худоба втікає сама від себе. Якщо така дитяча сміливість, можливо, і не була поганою, то з віком хлопець став все більше засмучувати Івана з Мотрею та розлючувати односельців. Так, парубок міг насміятися з молодих хлопців, а про дівчат говорити сороміцькі речі, але цим не кінчалося. Одної ночі зняв він у Луценка ворота і виніс їх аж на самісінький вершечок величезного дуба. А з воротами вдови, що жила в селі вчинив зовсім по-іншому: вимастив їх дьогтем.

Все частіше до Івана йдуть на сина жалітися, або й відразу лаятися. Не знають бідолашні батьки, як його настановити на праведний шлях. Думали-думали і придумали: вирішили підібрати йому пару та засилати сватів. Мовляв, може, з жінкою він стане сімейним та спокійним. Еге ж, таке й було! У день, коли пішли свататися, Максим напився так, як ніколи до того та ще й слово за словом та полаявся з батьком нареченої. Та не просто полаявся, а заледве не бив його. Звісно, що ніякі хороші батьки не забажають віддавати свою доньку за такого жениха, от і отримали старости з нареченим законного та справедливого гарбуза.
Отримав від людей Максим прізвисько за свої витівки — Махамед.

А він все швидше і швидше котився у якусь страшну прірву: почав частіше й частіше відвідувати шинок та напиватися оковитої. А пити ж за просто так не дадуть, а грошей він не мав, бо де ж було їм взятися, тому почав виносити з господарства та з хати речі на пропій. Цього вже батьки не змогли стерпіти і вирішили віддати свого Махамеда у москалі. Коли він почув, що його хочуть постригти, зрадів та й пішов сам добровільно.

Минуло зовсім трішки часу, а батьки все рідше намагалися про нього згадувати, про свій біль, тож, коли хтось із односельців заводив мову про старшого сина, Іван сердито відказував, що завжди мав тільки двох дітей.
Самі ж брати Максимові сумували за його витівками, проте згодом звикли до його відсутності і згадували дуже рідко.

ХІІ
У москалях
Було відправлено Махамеда з іншими рекрутами до Московії. Все було йому навдивовижу: зовсім інше вбрання носили ці люди, зовсім по-іншому жили, і помешкання не були зовсім схожими на українські хати. Словом, чужа сторона. А коли побачив він, як люди заможно по містах живуть, то зовсім його дивуванню не було меж.

Серед товаришів його любили, бо був він гострий на слово, моторний та сміливий. І наче й не погано йому на службі велося, тільки побут їхній був занадто вбогий та нечестивий: у казармі було так брудно, наче москалі псами були, а не людьми, їли вони дуже бридку страву та хліб чорніший чорної землі. Хотілося іншого життя.

Москалі, що вже були на службі не перший рік запросили його з собою на «прокорм». Це була справа нечесна і ризикова, але чоловік погодився. Тепер і він брав участь в крадіжках по сусідніх селах. Украдене майно лишали собі, або продавали, а за отримані гроші купували собі кращий, ніж у казармі харч та, звісно ж, горілку.
Стосунки з начальством у Максима теж були непоганими, адже всім подобалося те, що він меткий, сильний та розумний. До того ж він став хитрим і знав, як і з ким себе треба поводити. Тож, не дивина, що через невелику кількість часу він уже отримав звання унтер-офіцера.

ХІІІ
Максим — старшим
Як тільки підвищили Максима, так і забув він простих москалів. Став гордо і зверхньо дивитися на всіх, хто нижчий від нього за рангом. І тішило його таке становище, і, разом з тим, засмучувало, бо не мав з ким по правді поговорити про щось своє, наболіле. Знічев’я став Максим вивчати граматки. Самотужки вчився читати та згодом покинув ту справу.

Максимів сум розвіявся з появою заворушень, на які їх було відправлено. Почалися бої, яких так прагнуло його серце. Та не тільки силу та владу можна було відчути під час зіткнення з заворушниками, а й побачити смерть. Так на його очах віддав Богові душу один москалик, який гукав перед смертю Мотрю з Хіврею і за щось перед ними вибачався. Пізніше він довідався, що то був знаменоносець хохол Хрущов.

За проявлену хоробрість та відвагу в бою, Максима було нагороджено орденом і приставлено до чергового звання — тепер він став фельдфебелем. Бої завершилися, і рекрути могли вертатися до звичного життя при казармах.

Тепер у Максима водилися непогані статки, а також він отримав те, чого найбільше прагнув — владу. Щось у ньому змінилося, і він перестав безпробудно вживати оковиту, перестав кидати гроші на вітер, а, навпаки, став заощаджувати і відкладати їх. А ще Махамед вирішив знайти собі пару і таки одружитися. Певно, що тепер він доріс до сім’ї. І зустрів він Явдошку — дівчину неабиякої вроди, але з дуже поганою репутацією. Вона часто крала, любила добре погуляти і чоловіків не цуралася, користуючись своєю вродою, продавала її за гроші. Та ця інформація не злякала чоловіка, і вони з Явдохою стали вкупі жити, а через декілька років взяли шлюб. Життя молодят було безтурботним і насиченим. Вони ні на хвилину не задумувалися про те, що з ними буде через рік-два, жили тим, що мали на сьогодні. Звісно, що гроші текли, як вода крізь пальці. Несерйозними гульвісами пробули вони добрий десяток років, аж поки не сталося диво, і Бог дав їм дитину. Навали дівчинку Галею. Ніби від тяжкого сну прокинулася Явдошка, взялася за розум.

Максим теж вирішив, що треба вже пристати до берега остаточно і думати про сім’ю та її майбутнє, тож почав активно діставати гроші, які знову, як перед одруженням, почав старанно збирати. Неабияку частину їхнього доходу склали гроші «брудні». Оскільки Максим мав керуючу посаду, то відправляв свої москаликів на «прокормлєніє», як колись ходив сам, і брав з них частину за дозвіл. А ще його дружина не відставала від чоловіка — вона скуповувала награбоване людське майно, яке потім за дорого продавала.

Минуло три десятиліття, поки Максим із сім’єю знову побачив рідну землю. Повернулися вони у Піски, але жити пішли на хутір, у гарну хату. У дворі красувалася і стайня, і комора — все, як у путніх людей.