Пролог
Український селянин тридцятих років вісімнадцятого сторіччя був поневоленим вільнолюбним туром, якому нахабно накинули на міцну та дужу шию ярмо рабства і прагнули зробити з нього безвільного вола, а, він, здається, причаївся, вичікував, коли зможе проявити свою силу проти того, кого люто ненавидів.

Люди старші ще не забули, як, здається, зовсім недавно, воювали, міцно стискаючи у руці шаблюку, боролися за свою свободу, яку так несправедливо у них відібрали. Молодь же слухала ці оповідки і собі горіла бажанням податися туди, де є степ та воля.

Пани не бажали відпускати на волю холопів, без яких їхні статки були б неможливими, бо хто ж тоді буде так тяжко працювати на їхній землі? Наймати їх за гроші? Це такі витрати, про які й мови бути не може. Холоп — це річ, яка має працювати на благо свого господаря. Ось і все. Гайдамаки повстали, але не змогли перемогти. Та люди не хочуть бути під паном і воліють під страхом смерті влаштовувати втечі на вільну територію, де можна жити і працювати на себе або для себе. Але більшість таких відчайдухів чекало одне — зустріч з козацьким військом у південній частині Бессарабії, поруч швидкоплинного Прута, зліва від річки Дунай. Робота у козаків була нехитрою — вони мали ловити шукачів свободи і за це отримували чималі кошти. Що було з тими нещасними далі? Їх могли відправити в Сибір, або забрати рекрутами на службу, чи повернути назад власникові — панові. І невідомо, що з цих покарань було гіршим.

Розділ І
Остап — молодий чоловік, кріпак. Він не може змиритися з тим, що люди залишилися без найціннішого — свободи. За бунтарство і агітування проти пана його вирішують віддати на службу рекрутом. Для Остапа не відомо, що більше зло: чи зоставатися, чи йти на довгі роки солдатом, тож він вирішує піти іншим шляхом і податися геть, туди, де віє вітер свободи і де панів немає. Перед тим, як вирушити у небезпечну дорогу, йому треба було попрощатися із коханою жінкою Соломією. Вона не була його законною дружиною, ні, та ще й до того вона була заміжня. Свого чоловіка жінка не обирала та її змусили йти за нього, опиратися було марно, хоча в її серці вже жила любов до Остапа. Тепер їх чекала розлука і ніхто не знав на скільки, можливо, і назавжди… Соломія стає співучасницею Остапового злочину, бо вони з ним разом перепливають на інший берег річки. Чоловік йде далі, а жінка повертається назад.

Йшов понад берегом чоловік, рідними доріженьками-стежинками. Стільки разів він тут бував, усе було таким близьким. І пригадався йому його сивочолий дід, що ще козакував і не хотів віддавати панам свою волю та свободу нащадків своїх. В Умані це було, вже давно. Та не стираються з пам’яті Остапової історії дідові. І він хотів аби його підтримали і дали відсіч людським карателям, що п’ють селянську кров та все ніяк не наїдяться. Та, як не спонукав він людей до повстання, так ніхто і не ризикнув бути «за». Кожен боявся. Катом став пан для старезного діда і Соломію у нього забрав, велів виходити заміж за іншого, а його, бідолашного — в солдати… Та це вже тепер у минулому, треба думати про майбутнє. І понесли думи-мрії Остапа далеко-далеко на Січ, де він уже серед козаків, а далі вони із запорожцями з-за Дунаю їдуть до Умані, аби витягти людей з ярма. І серед цього народу — його Соломія. Тепер вона буде його. А дід який буде гордий та радісний!

Його думки перебив образ, побачений на дорозі. Від лиха подалі він вирішив зійти зі шляху, але силует гукнув його на ім’я. Коли він підійшов ближче, то спершу побачив молодесенького хлопця, але вмить зрозумів, що то була переодягнена Соломія. Єдине, що показувало у ній молодицю — розкішне волосся. Аби не накликати на себе біду, вони його відрізали. Далі вдвох ішли по свободу.

Розділ ІI
Тепер вони вже були на лівому березі річки Дунай. Та таких, як вони тут було сила-силенна. Це були зовсім різні люди: старі і юні, діти та дорослі. Всіх їх об’єднувало лише одне — не було вже сили терпіти панських знущань. Тут на них теж чекала небезпека у образів козаків, що вишукували таких, як вони. І цієї темної осінньої ночі в кожного замирало серце, коли вони з тривогою вдивлялися у морок. Як і скрізь, мала тут бути особа, яка все організовувала і знала більше за інших. Тут це був дідусь, якого звали Овсієм. Йому було відомо, у які години відбудеться переправа на інший бік. Доки чекали, почали розмову і познайомилися з невисоким хлопцем на ймення Іван Котигорошко. Він мав дивний як на чоловіка, занадто тонкий голос. Тепер він став для них другом.

Вже скоро мали прибути човни, які перевезуть їх на той бік. Ось вони вже хлюпочуть веслами, ось уже до них майже дістати рукою, коли один з козаків помітив рух у темряві і подав пострілом сигнал іншим. Козаки схоплювали та скручували кого прийдеться. До рук одного з них потрапила Соломія, та Остап зумів її оборонити. Човнярі швидко замахали веслами, перепливаючи річку. А десь із темряви лунав голос Івана Котигорошка, що благально звертався до Остапа та Соломії.

Повною пітьмою та очеретом бігли закохані. Дуже швидко треба було вирішувати, як себе вести далі. Пара йде до Якима, що був мірошником та мав лиш одне око. Колись він казав, що йому відомий шлях у Туреччину.

Чоловік просто запропонував зробити пліт. Коли він був готовий, Остап та Соломія рушили на ньому через Прут. І все пройшло добре: їх не помітили, і за якийсь час вони вже ступили на землю протилежного боку ріки.

Щоправда, перед цим не виходило підійти до берега, доки несла течія, аж до тих пір, як чоловік зміг втриматися за вербову гілляку. На березі замісто того аби бути щасливим та простувати далі, Остап несказанну лайку послав на той бік. Його було почуто козаком, який вистрілив на звук. І поцілив в Остапові груди.